Генерал Ватутін

Генерал Ватутін. Нещодавно автору цієї статті поталанило почути надзвичайно цікаву версію про останній бій генерала Ватутіна. Перш ніж викладати її, кілька слів про оповідача. Василь Степанович Капітула народився 1931 року в селі Ступно на Рівненщині.

«Я прослужив всю війну в тилу ворога. Був свідком, як біля Рівного Ватутіна поранили», - почав свою розповідь дід Василь. За словами розвідника, після наради командування трьох фронтів, коли всі почали роз’їжджатися, Ватутіну зауважили: «береш з собою декілька чоловік усього, візьми хоча б взвод», а він відповів: «А для чого? Я їх не боюся».

Коли Василь Капітула почав розповідати почуте від старшини, раптом один хлопець вигукнув: «Василь, не свисти. То не так було. Я його прокляв, того Ватутіна. Але хтось же стріляв по Ватутіну, а потім і по повстанцях ззаду з кулемета. Напевно, той самий, що бачив старшина». Ось переказ дідом Василем свідчень колишнього бійця УПА.

Отже, на думку Василя Степановича, по Ватутіну вів вогонь «енкаведист» із метою вбити генерала. Отже, наказ сотенного УПА здобути документи заздалегідь був безглуздим. Та й сам той кудись зник. А й насправді, тепер документально підтверджено, що чимало «енкаведистів», перевдягнувшись, проникали до лав повстанців.

Ці спогади багато в чому підтверджують версію про слід НКВС у справі Ватутіна. На його думку, Ватутіна вирішили вбити за те, що саме він вів переговори з керівництвом УПА й був прихильником об’єднання зусиль двох воєнних потуг. «Чому він поїхав і нікого не взяв, сказав, що не боїться їх? Отже, він із ними в дружбі жив», - робить висновок Василь Капітула.

Хоч яким би неймовірним не здавався цей висновок на перший погляд, але він знайшов підтвердження. Так, у газеті «Персонал Плюс» (№ 8 (148) від 28 лютого - 5 березня 2008 р.) були опубліковані свідоцтва офіцера з особливих доручень Юрія Коваленка. Зокрема він розповів, що восени 1943 року Ватутін зізнався йому, що «він ніякий не росіянин Ватутін, а українець Ватутя з Курщини, що його батька розкуркулили». Згодом, відвідуючи Коваленка у шпиталі, Ватутін розповів йому про «важливе секретне завдання». Ось фрагмент тієї розмови у викладі офіцера:

- Ватутін каже, що треба перейти лінію фронту на Житомирщині й на Рівненщині потрапити в штаб Шухевича... Шухевич - військовий генерал рівня Манштейна. У нього не збіговисько бандитів, як нам говорять, а високоорганізована дисциплінована армія... Якщо дотепер я грав партію з Манштейном, то тепер доведеться грати ще й другу партію із Шухевичем. Я як українець із українцем, як генерал із генералом хочу з ним зустрітися й поговорити. Навіщо нам воювати один проти одного, проливати кров. У мене три мільйони солдатів і офіцерів, у нього в десять разів менше, напевно стільки, скільки ми в Дніпрі потопили. Але із трьох мільйонів у мене половина українців. Нехай він мої війська пропустить у Польщу. Тоді почнеться нова сторінка української воєнної історії.

Так, у 350-й стрілецькій дивізії 1-го Українського фронту (на 1944 р.) служило 2 850 українців із 6 247 бійців; у 71-й гвардійській (на 1944 р.) - 2 285 з 5 290; у 112-й стрілецькій (на 27 квітня 1944 р.) - 3 441 з 5 959. У 4-й гвардійській армії 2-го Українського фронту навесні 1944 року налічувалося 57% українців, 35% росіян, 0,8% білорусів тощо.

Був Ватутін українцем чи ні - питання суперечливе. Але він був видатним воєнним стратегом, справжнім «гросмейстером», як називали його супротивники. На відміну від багатьох інших радянських воєначальників на чолі з тим же Жуковим, він беріг своїх бійців. І, розігруючи свою українську партію, не міг не припустити, що на певному етапі й за певних обставин відмобілізовані до Червоної армії українці не захочуть воювати проти своїх кровних братів з УПА. Розповідь Василя Капітули про настрої на Волині наприкінці 1943 р. підтверджує це припущення.

«Мотиву ліквідації Ватутіна ми достеменно не знаємо», - пише Олександр Ткачук. І далі: «Але можна припустити, що Сталіна лякав новий бойовий командний склад Червоної Армії. Армії, що пройшла випробовування найжорстокішими роками війни, і перетворилася на справжню силу, яку потрібно було тримати під суворим контролем».

Як на мене, Сталіна в цьому випадку лякав не стільки авторитет його полководців, скільки перспектива об’єднання українців у боротьбі за визволення своєї Батьківщини. Далекоглядний кремлівський вождь добре усвідомлював імовірність переростання цієї боротьби в загальнонародну під гаслами незалежності України.

Опосередкованим підтвердженням цієї версії є загадкова загибель комісара партизанського з’єднання Ковпака Семена Руднєва. Так 1990 року один із командирів ковпаківців, Герой Радянського Союзу Петро Брайко чітко вказав на те, що комісара застрелила за наказом НКВС радистка Ганна Туркіна. Головна причина вбивства полягала в тому, що Семен Васильович налагодив контакти з УПА, навіть відпустив кількадесят повстанців, яких Ковпак хотів розстріляти.

Як не парадоксально це може комусь здатися сьогодні, але партизанські командири, вступаючи в контакти з керівництвом УПА, виконували директиву... Політбюро ЦК КП(б)У. Саме так.

У свою чергу УПА прагнула залучити до своєї боротьби бійців Червоної армії - українців. Одним із переконливих свідоцтв цього є, наприклад, листівка «Брати червоноармійці - українці!»

А тепер уявімо, що могло б статися, якби порозумілися українці Червоної армії, УПА та ще й радянських партизанських з’єднань? Утворився б навіть не «коктейль Молотова», а такий український національний, який би і сам «вождь народів» не зміг би проковтнути! Це не легеньке «Цинандалі» або «Хванчкара», які полюбляв Сталін, а близько двох мільйонів добре озброєних і організованих бійців. Бійців, які воювали б на своїй землі, мали беззастережну і всебічну підтримку населення.

Радянський імператор був ким завгодно, тільки не дурнем. Тому й доклав усіх зусиль для того, щоб запобігти такому розвитку подій і, за своєю звичкою, сховати кінці у воду.

Що б там не казали, але й досі ніхто не може пояснити низку загадкових смертей після загибелі легендарного партизанського комісара. У травні 2010 року сумський тижневик «Панорама» звертав увагу на те, що зникла вся родина Кифяків, яка виходжувала пораненого в бою разом із батьком старшого сина Руднєва - Радика. Командира розвідгрупи Петра Вершигору було знайдено повішеним у себе в помешканні після візиту «партизанів». Письменника Станіслава Тельнюка, який збирався видати сенсаційну «Незакінчену поему про комісара Руднєва», знайшли мертвим на березі ріки. Того ж Петра Брайка запроторили в табори на 10 років.

Щодо Миколи Федоровича Ватутіна, то свідчення його доньки, опубліковані газетою «Столичные новости» 2000 року хоча й опосередковано, але досить переконливо підтверджує версію про вбивство генерала за наказом Сталіна. Висококваліфіковані лікарі не зробили нічого для порятунку Ватутіна, більше того - практично підштовхнули його до смерті.

...Стоїть в Києві пам’ятник із написом: «Генералові Ватутіну від українського народу». Дехто оскаржує цей напис. Пишуть деякі автори, що на цьому місці в Маріїнському парку мав би стояти монумент іншим полководцям. Але факт залишається фактом: столицю України визволили від гітлерівців війська під командуванням Миколи Федоровича Ватутіна.

(Автор – Олександр Дубина)