Січневе повстання і українська культура

Січневе повстання і українська культура. Січневе повстання 1863-1864 рр. у польській історіографії розглядається передусім як факт польської історії. А на той факт, що це повстання мало стосунок до української історії, практично не звертається уваги. Однак неупереджений аналіз фактів дає підстави твердити, що Січневе повстання стало важливим чинником, який справив помітний вплив і на український національний рух, і на українську культуру.

Як відомо, організатори повстання розраховували на підтримку своєї акції народів, які колись входили до складу Речі Посполитої - українців, білорусів, литовців. У програмі Центрального Національного комітету, який став організаційним центром повстання, зазначалося, що він прагне відновленню Речі Посполитої в кордонах 1772 р., залишаючи за народами, які в ній проживали, повну свободу бути в союзі з Польщею або розпорядитися собою згідно з їхньою власною волею. Тобто в майбутньому українцям, білорусам та литовцям обіцяли дозволити реалізувати своє право на самовизначення. Щоправда, така обіцянка (до того ж, сформульована в туманній формі) не викликала особливого ентузіазму. Окремі представники українства взяли участь як у підготовці, так і в самому проведенні повстання серед військових російської армії.

Таємну революційну організацію «Комітет російських офіцерів у Польщі», яка підтримала повстанців, 1861 р. створив та очолив штабс-капітан Андрій Потебня, який був українцем за походженням, рідним братом відомого українського мовознавця Олександра Потебні. 27 червня 1862 р. він вчинив замах на намісника в Польщі. Після цього перейшов на нелегальне становище. Брав безпосередню участь у Січневому повстанні, загинув у бою з царськими військами 4 березня 1863 р.

Та все ж, попри певну участь українців у Січневому повстанні, представники їхньої культурної еліти, зокрема, колишні члени Кирило-Мефодіївського братства, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш, загалом стримано поставилися до нього. На це було чимало причин - негативні стереотипи в середовищі українців щодо поляків, невизначеність керівників повстання щодо вирішення українського питання, жорсткий контроль за діячами українського національного руху з боку урядових структур.

Але, незважаючи на стриману позицію українських діячів, Січневе повстання викликало хвилю репресій проти них. Царський уряд, який мав проблеми з польським національним рухом, зрозуміло, не хотів мати таких проблем з українським рухом. У зв’язку з цим було ухвалено Валуєвський циркуляр. У цьому документі, який з’явився в розпал повстання, йшлося, що ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може, що наріччя, яким розмовляє люд у Малоросії, - це та ж російська мова, щоправда «зіпсована впливом на неї Польщі». Тобто, розвиток української літературної мови, пов’язаний із українським національним рухом, трактувався як польська інтрига, що мала бути ліквідована.

Спроби Миколи Костомарова переконати високих царських чинів, що українські діячі не мають ніяких антиурядових намірів, нічого не дали. Він спрямував листа на адресу міністра внутрішніх справ Петра Валуєва, де піддав критиці його циркуляр, а також мав зустріч із цим високим чиновником 28 липня 1863 р. Однак це нічого не дало. Циркуляр так і не був скасований.

Вказаним документом передусім мали керуватися цензори, які давали дозвіл на випуск друкованої продукції. Оскільки в ньому чітко зазначалося, що ніякої української мови немає і що вона є штучним породженням поляків.

Логічним продовженням Валуєвського циркуляру став Ємський указ 1876 р., підписаний імператором Олександром ІІ. Це вже був офіційний документ, яким заборонялося видання українською мовою (за винятком історичних документів та художніх творів). Також указ забороняв на цій мові ставити вистави й проводити вечори. І Валуєвський циркуляр, та Емський указ діяли до 1905 р. Вони стали сильним ударом по українській культурі.

Січневе, як і Листопадове, повстання стимулювало розвиток полонофобських настроїв у Російській імперії. В Україні ця полонофобія мала свою специфіку. Царизм сприяв культивуванню тут козацького міфу, надаючи йому антипольського спрямування. Показовою в цьому плані була історія створення відомої повісті «Тарас Бульба» Миколою Гоголем. Цікаво, що приводом для ухвалення Ємського указу став український переклад «Тараса Бульби», в якому слова «русскій» були замінені на «український». І тому наприкінці повісті, де говорилося про «русского царя», раптом з’явився «український цар». Це, звісно, було трактоване царськими чиновниками як український сепаратизм.

Після Січневого повстання в Україні почав активно культивуватися міф про Богдана Хмельницького як діяча, що зробив «добру справу», приєднавши Україну до Росії. Ще в 1860 р. у Києві був створений комітет, який мав на меті спорудження в місті пам’ятника Хмельницькому, на чолі з Михайлом Юзефовичем. До речі, Юзефович був одним із головних ініціаторів Ємського указу. Причому в нього українофобство органічно поєднувалося з полонофобством.

У зазначений період в українській літературі з’являється чимало козакофільських творів, які, у зв’язку з Валуєвським циркуляром та Емським указом, друкувалися в Росії переважно російською мовою. Наприклад, це стосується частини історичних романів Данила Мордовця. 1897 р. побачив світ роман Михайла Старицького «Перед бурею», який став першою частиною великої трилогії «Богдан Хмельницький». Того ж року під такою назвою, як і трилогія, з’являється драма цього автора. Хмельницький поступово стає одним із головних героїв української історії.

Січневе повстання мало ще один серйозний наслідок для українського народу та української культури - ліквідацію греко-католицької (уніатської) церкви на Холмщині та південному Підляшші. Вірянами цієї церкви були українці. Сама ж церква об’єктивно допомагала їм зберігати українську ідентичність, служила завадою для русифікації.

Тому царизм поставив перед собою завдання ліквідувати греко-католицьку церкву на цих теренах. Розпочався наступ на ченців-василіан як найбільш стійку частину цієї церкви.

Йшло фактичне насадження тут російського православ’я. Передбачалося, що до початку 1874 р. завершиться остаточне очищення православних обрядів від латинських впливів. Це «відновлення» викликало різний супротив. Наслідком неприйняття греко-католиками Холмщини й південного Підляшшя російського православ’я став бойкот віруючих богослужінь у православних храмах, таємне сповідування уніатства, а то й перехід при нагоді до римо-католицизму.

Загалом можемо зробити висновок, що Січневе повстання для українського руху та української культури мало непрості наслідки. Викликані ним репресії російського самодержавства вдарили не лише по поляках, а й по українцях, призвівши до величезних втрат для останніх.

Автор – Петро Кралюк