Бізюков монастир - Таврійський Афон

Григорівський Бізюков монастир був створений царським указом ще в 1803 р. За часів цариці Катерини II і князя Григорія Потьомкіна він був другим за значимістю після Києво-Печерської лаври. Ці святі місця називали Таврійським Афоном. У 1903 році Свято-Григорівський Бізюков монастир святкував свій столітній ювілей.

На території монастиря розташовувалися собор і п'ять церков. Розписувати їх запрошували італійських майстрів. 32 тис гектарів оброблюваних полів не тільки годували ченців, але і давали можливість продавати врожай, примножувати багатство. Монастирське вино від своїх виноградників продавалося навіть за кордон. На молочарні виготовляли голландський сир. Працювали два рибзаводи, млини, олійниця, кузня, було налагоджено черепично-цегельне виробництво. Були пасіка і власна електростанція. Монастирський водопровід в селі діє і понині. До початку революції в монастирі проживало 1 800 ченців. Паломників там розміщували і годували безкоштовно.

У такому господарстві знаходилась робота і для жителів сусіднього села. Вони ставали забезпеченими людьми. З літератури відомо, що при монастирі діяли бібліотека, богадільня, лікарня, дитячий притулок, пастирсько-місіонерські курси, духовна семінарія. У цій місцині набиралися духовної сили майбутні настоятелі храмів, ректори та викладачі православних навчальних закладів. Являв світу монастир своїх старців і схимників - мудрих провидців.

Вглиб його високих похилих схилів і обривистих берегів йшли підземні ходи і печери, що тяглися на десятки кілометрів. Ким і коли вони були вириті, точно не відомо. Є тільки припущення, що залишені вони з тієї пори, коли землі ці нещадно топтали дикі і жорстокі кочівники, не залишаючи нічого живого на своєму шляху. У більш пізні часи ходами користувалися запорожці та християни, які шукали усамітнення.

І донині по обривистих берегах, покритими диким чагарником шипшини і глоду, ховаються вузькі стежинки, що ведуть до печер ченців і пустельників. Одна з таких вирубаних в прямовисній вапняковій скелі печер - місце постійного відвідування паломниками. Тут збереглася і невелика печерна церква.

Щоб потрапити до неї, необхідно взяти в монастирі спеціальну металеву драбину і отримати благословення настоятеля.

Після будівництва греблі для Каховської ГЕС, обширних вирубок плавнів вздовж Дніпра та затоплення прилеглих земель в с. Червоний Маяк, як і всюди навколо, відбулися зміни. Став змінюватися клімат: зникли щедрі вологою густі ранкові тумани і рясні літні зливи. Вода піднялася більш ніж на десяток метрів.

Старожили розповідають, що до затоплення і підняття рівня води, печер і ходів було багато. І виходили вони набагато нижче, до самого Дніпра, у плавні. Кажуть також, що раніше можна було під землею обійти все село, а подекуди і проїхати на коні. Від пристані йшли в берегові надра тунелі до монастирських складів. Звідти, мабуть, після затоплення і виплили в Дніпро закупорені старовинні пляшки з монастирським вином, які виявили рибалки с. Червоний Маяк.

Хто знає, які ще таємниці зберігають земні надра під зганьбленими храмами...