Доценко Олександр - офіцер армії УНР

Олександр Доценко, хоробрий бойовий офіцер армії УНР, підполковник, старший ад’ютант Головного Отамана Симона Петлюри, а водночас - відважний та проникливий спостерігач тих трагічних подій, автор «Літопису української революції» (багатотомний документальний твір, на жаль, маловідомий у нас), що описує ситуацію, яка склалася на початку осені 1919 року: «Українські армії після вступу 31 серпня 1919 р. частин Денікіна до Києва, котрий був швидко залишений нашими військовиками, опинилися перед небезпекою оточення, з одного боку, більшовиками, з другого - «добровольцями»-денікінцями, а з-за Збруча і з півночі насувалася польська армія, з якою теж не було жодного порозуміння. Почався спішний відворот босих, голих, голодних і здеморалізованих українських частин. Уже на початку вересня війська відійшли на лінію Козятин - Бердичів - Житомир, а французи в цей час висаджували нові денікінські частини, які займали простори на південній Україні разом з Одесою, лише нещодавно перед цим залишеною большевиками». І далі: «На фронті притихло. Військові акції обмежувалися тільки розвідкою в бік ворога. Начальна команда Галицької армії стояла в Вінниці, наша команда наддніпрянської армії УНР - у Жмеринці, а війська займали давніші позиції. Сталося щось страшне і для війська, і для державності УНР, але це було неясним і для козака наддніпрянського, і для стрільця наддністрянського».

Невтішним, за свідченням Олександра Доценка, був і політичний «ландшафт». «Були два уряди, - згадує він, - наш республіканський, тобто уряд УНР, і монархічний - галицька Диктатура - так тоді говорили. Одні й другі вважали тільки себе розумними і здатними до державної роботи; одні й другі прагнули знищити своїх політичних ворогів, проте нерішучість наших та побоювання галичан не вирішили справи ні в той, ні в інший бік. Диктатор Євген Петрушевич боявся агітації між населенням». Що ж до УНР, то, на думку Доценка, «справами тоді керувала не Директорія, а Правительство, точніше - центральні комітети правительственних партій. У цьому, власне, й було все зло для Республіки, бо партійні інтереси ставилися понад усе, понад справи державні». Сказано чітко і недвозначно.

А що ж тим часом відбувалось на фронтах? Відступ під тиском більшовиків, поляків, денікінців, за якими стояла Антанта, - а з Махном, який саме тоді, восени 1919-го, почав завдавати нищівних ударів по денікінських з’єднаннях, розуміння так і не досягли...

На цілому фронті розгорталися тяжкі бої на життя і смерть. Ішла боротьба за існування української державності, змагалося наше стрілецтво з новим, сильним ворогом, що простягнув свої пазурі до української землі.

Ось така моторошна картина. Що ж відбувалося тоді в політичних «верхах»? Доценко пише: «Замість об’єднання, сконсолідування всіх громадських сил, без огляду на те, чи то наддніпрянець, чи галичанин замість допомоги фронтові, збільшення армії та одностайного виступу, як у середині проти ворога нашої державності, так і зовні, на міжнародній арені, зайнялися організацією та реорганізацією неіснуючих реально сил на реально існуючому ѓрунті. Почалися безконечні суди і пересуди, лайки та сварки, в яких наддніпрянці та наддністрянці виливали одні на інших цілі відра помий. Отака в загальних рисах була тоді ситуація, а фронт тим часом танув як віск на вогні від ворожої кулі, та не так ще від неї, як від лютого тифу, від голоду, холоду і деморалізації, бо й там вмостила собі гніздечко політика урядово-партійного центру».

Пристрасті тут особливо загострилися у зв’язку з тим, що - хочеш чи не хочеш - доводилося в цій катастрофічній ситуації шукати зовнішньополітичних союзників. Хто міг би ними стати? Польща, країни Антанти, «біла» денікінська Росія, Румунія, Чехословаччина? А може, червона Москва? Якраз восени 1919 року (можливо, у підсвідомому передчутті неминучої поразки) знаменитий галицький громадський діяч і правник, доктор Костя Левицький опублікував в «Українському Прапорі», офіціозі галицького посольства у Відні, статтю під назвою «Куди дорога», присвячену якраз цій самій проблемі. Левицький писав: «Коли власні сили знемагають, треба шукати союзників. Тому виринуло питання, чи ми самі власними силами видержимо той великий бойовий фронт та поб’ємо наших ворогів - чи не варто би стратегічно сей фронт скоротити і дипломатично шукати союзника».

Нині, 100 років по тому, легко «викривати» наївність Левицького (Петлюра, як відомо, пішов якраз протилежним шляхом, проте успіху теж не досягнув). Краще згадаємо два вислови великих. Конфуцій: «Тупий, жадібний керманич - це палац, побудований на крихкому піску». Бісмарк: «Державі краще укладати союз зі слабшим партнером, аніж із міцнішим». А ще краще замислимося, чому УНР Петлюри, на відміну від Польщі Пілсудського, не змогла захистити державну незалежність свого народу і до чого це призвело…

(Автор – Ігор Сюндюков)