Гандзюк Яків - генерал УНР

Про подвиги та загибель командувача 1-го Українського корпусу військ Центральної Ради Якова Гандзюка

У наймолодшому мікрорайоні Вінниці — «Поділлі» за рішенням сесії міської ради одну з вулиць названо на честь генерала Якова Гандзюка. Вочевидь, час вимагає активніше  увіковічувати в пам’яті людей по-справжньому відданих своїй державі й не лише на батьківщині. Десять років тому  вулицю Жовтневу на вулицю генерала Гандзюка було перейменовано в селі  Багринівці Літинського району, де збереглася хата легендарного патріота  України та славетного героя. Уродженець Подільської губернії, пройшов три війни, котрі відбулись ще на початку минулого століття, був генерал-майором, командував 1-м Українським корпусом військ Центральної Ради.  

Історію роблять особистості.  І якщо ім’я Скоропадського ще на слуху, то про вінничанина Якова Гандзюка (як, утім, і про ще багатьох своїх національних героїв) в Україні майже нічого не знають. Тоді як скупі відомості з архівів, спецхранів і спогадів сучасників малюють людину легендарної і багато в чому унікальної долі. Вартої окремого художнього твору.

«НА ВІЙНІ БУВАЮТЬ МОМЕНТИ, КОЛИ НЕОБХІДНО СТАВИТИ ВА-БАНК СВОЄ ЖИТТЯ»

Ще матеріали Центрального воєнно-історичного архіву СРСР  свідчили, що Яків Гандзюк народився 1873 року в Подільській губернії в селянській сім’ї відставного бомбардира. 1896 року, після закінчення з відзнакою Одеського піхотного юнкерського училища, здобув  звання підпоручика. Російсько-японську війну 1904—1905 рр. закінчив штабс-капітаном, із трьома медалями й орденами Св. Анни IV і III ступеня, Св. Георгія та «За хоробрість».

У 1911 р. найвищим указом Гандзюку з дружиною і сином було надано спадкове дворянство. Однак, товариші по службі пригадували, що їхній батальйонний командир вирізнявся скромністю, яка дивувала інших. Більше того, весь вільний час він присвячував підвищенню культурного рівня однополчан: організовував гуртки, де читалися різноманітні лекції, вечори з аматорськими спектаклями, концертами, танцями, й усе це називав рідним українським словом —  «вечорниці».

Першу світову війну Яків Гандзюк починав у чині підполковника. До 1918 року був двічі поранений, чотири рази контужений, нагороджений орденами Св. Станіслава I-II ступеня з мечами, Св. Володимира і французькою медаллю «Мілітер».

Ще тоді він міг стати героєм-символом, що, як повітря, потрібні будь-якій армії. Але, на жаль, для цього потрібно не лише здійснювати подвиги, а ще й мати поруч тих, хто оспівав би їх.

Скажімо, знову ж таки скупими архівними даними залишились спогади про те, як у 1915 році  Гандзюк  на Карпатській ділянці фронту «просто» стримував австро-німців, які форсували річку Стрипу. І коли скінчилися снаряди в артилерії, вже поранений полковник «невідомо як» підвівся першим з окопів і повів за собою Самарський полк у багнетну контратаку, проти якої противник не зміг встояти. Або коли під час взяття висот «Дикс Лавні» у Галичині Гандзюк підняв дивізію, що було завагалася, вихопив із піхов шаблю і першим кинувся на німецькі окопи, захопивши одна за одною три лінії...

Проте загалом боєздатність армії падала і, намагаючись відновити її, головком Брусилов запропонував командирові 34-го армійського корпусу генералові Павлу Скоропадському переговорити з делегацією Центральної Ради про українізацію корпусу. У цей час німці знову пішли в наступ, так що Скоропадський після повернення ледь знайшов свій штаб, де дізнався, що німців біля Збруча ще стримує лише 416-й полк Гандзюка.

Відправлений генералом на його пошуки В.Кочубей побачив «незабутнє видовище: полк, як на маневрах, займав довгу канаву, що перетинає поле, і вів вогневий бій із противником, який укривався. Попри потужний ворожий вогонь, ясно видно було богатирську постать полковника Гандзюка, який керував боєм, стоячи на весь зріст. Доводилося лише дивуватися, що жодна куля не зачепила його того дня. На запитання, чому він не ховається за височиною, чому так легковажно ризикує своїм життям, полковник відповів: «На війні бувають моменти, коли необхідно ставити ва-банк своє життя, інакше переможцем буде противник». І він, поза сумнівом, був правий, тому що, мабуть, тільки особистий приклад улюбленого командира стримував усіх цих людей, уже зачеплених більшовицькою пропагандою, від того, щоб залишити ланцюг і, як тисяча інших, втікати...»,  — пригадував отаман Кочубей.  

Поки Гандзюк стримував німців, Скоропадський зумів навести порядок в інших частинах і відвів корпус для українізації до Проскурова. Кілька днів потому надійшов наказ про присвоєння Гандзюку звання генерал-майора.

«МАТРОСНЯ ПОРІШИЛА ЙОГО В КИЄВІ...»

Отже, на 15 січня 1918 року Гандзюк був начальником 1-ї Української козацької дивізії. Відомості про нього за пізніший період у ЦДВІА СРСР були відсутні. Тому в подальших подіях доводиться покладатися на спогади очевидців та «Iсторiю українського війська», видану 1953 р. в Канаді.

Після проголошення Центральною Радою державності України, єдиною, по суті, боєздатною силою УНР, що могла захистити її, був лише згаданий корпус, який після українізації назвали Першим Українським. І захистив би, щоб не опиралися цьому цивільні міністри Центральної Ради, які занадто пізно зрозуміли серйозність становища, в якому опинилися. Начитані енциклопедисти-республіканці понад смерть боялися появи нового «диктатора-Цезаря», яким їм вбачався Скоропадський.

Загальновідомо, що Скоропадський, так і не знайшовши розуміння, пішов у відставку. Так було втрачено перший шанс України.

Другий «джокер» випав генералові Гандзюку, котрий при «офіційному» призначенці Ради в особі прапорщика Біденка прийняв реальне командування корпусом і розпускати його не збирався. Його частини на півдні від столиці впевнено утримували Шепетівку, Рівне, Здолбунів, і роззброїли корпус із дивізією кінноти, що рухалися на чолі з більшовичкою Бош на Київ через Жмеринку.

Керівництво УНР фактично залишило своє військо напризволяще. Коли Гандзюк, дізнавшись про наближення до Києва зі сходу більшовицьких військ Муравйова, 25 січня виїхав із штабу корпусу в Білій Церкві, щоб організувати оборону столиці, він навіть не припускав, що урядові заклади  в паніці вже втекли звідти. У результаті його автомобіль, в якому також їхали начальник штабу генерал Сафонов і ад’ютант, полковник Гаєвський, біля міста став легкою здобиччю матроської застави.

Генералів доставили в Київ. До червоного головкому Муравйова, який особисто очолював військовий трибунал. Усім трьом офіцерам запропонували вступити до Червоної армії, і всі троє відмовилися. Гандзюк сказав фразу, винесену в заголовок. Вирок був стислим: «Відправити в штаб Духоніна» (тобто вбити).

Генералів розстрілювали в сутінках. Після залпу впали Сафонов і Гандзюк. Поки матроси по-звірячому добивали їх (пізніше на тілі Гандзюка знайшли 12 багнетних ран), Гаєвський, який чекав своєї черги, кинувся бігти. Йому вслід пролунали постріли, втікача було поранено, але він зумів врятуватися і зберегти подробиці смерті Гандзюка.

Кілька тижнів по тому він дістався Багринівців, де Гандзюк ще до війни побудував хату для родичів. «Немає більше нашого Якова Григоровича. Матросня порішила його в Києві...» Йшов 1918 рік від Різдва Христового, рік початку великої української смути.

Подібних шансів, що випали Скоропадському в 17-му й особливо Гандзюку, коли співвідношення сил у разі грамотного використання ситуації, як ніколи були на користь УНР, історія нам більше не дарувала. Аж до теперішнього часу...

Улітку 1918 р., після того як Муравйова вибили з Києва, тіла обох генералів удалося знайти в загальній могилі на однім із кладовищ. Їх перепоховали з військовими почестями на цвинтарі Видубицького монастиря, щоб загубити знову. Хіба міг устояти дубовий хрест із написом, що під ним спочиває прах «по-звірячому вбитого більшовиками»?

Уже на початку незалежності місце могили за документами вирахували історик київського некрополя Людмила Проценко та киянка Антоніна Арсентьєва. На гроші американських нащадків Гандзюка вони поставили на цьому місці пам’ятник із зображенням схрещених шабель і написом: «Нет больше той любови, как если кто положит душу свою за своих друзей».

У нас же його пам’ять могла зовсім канути в Лету, якби не один із нащадків, котрий не побоявся ще до початку перебудови розпочати пошук слідів опального генерала в архівах. Саме вінничанину Степанові Гандзюку вдалося відновити родовід розкиданої по світу родини. А ще він домігся,  що одна з вулиць у селі  Багринівці  уже більше десяти років носить назву генерала Гандзюка, виготовив меморіальну дошку, зібрав деякі експонати, домовився з американцями про передачу збережених орденів і медалей, нагородної зброї. Для музею української слави у хаті, що її колись зводив генерал Гандзюк. У своїй хаті своя правда, і сила, і воля...

Тетяна ПАРХОМЧУК, Вінниця