Іван Федорович Сулима. Соратник І. Мазепи

Іван Федорович Сулима - соратник І. Мазепи. Дуже часто, звертаючись до минулого, апелюючи загальними фразами, гаслами, ми майже ніколи не бачимо, а можливо, не хочемо бачити історію, яка створює справжній вінець героїзму, просвіти і патріотизму наших дідів і прадідів.

Сьогодні ми продовжимо сторінку історії українського героїчного епосу розповіддю про козацького ватажка і сміливого воїна - Івана Федоровича Сулиму, внука славного гетьмана Івана Сулими.

Народився він у родині Федора Сулими, переяславського полковника. Вперше згадується у 1673 році, коли разом із батьком та двоюрідним братом Олексієм їздив до Москви для прийняття присяги на вірність російським царям Івану та Петру. Згодом узяв шлюб із дочкою Леонтія Полуботка, переяславського полковника, і став сотником Вороньківської сотні, на уряді якої перебував до 1687 року. З 1688-го носив звання знатного військового товариша. Цього ж року разом із батьком отримав універсал гетьмана Мазепи, який підтверджував майнові права на родові села Сулимівку, Лебедин і Кучаків.

Звичайна, на перший погляд, біографія. Але це тільки здається, бо постать Сулими неможливо розглядати без огляду тих політичних і суспільних подій, учасником яких він став.

На той час Лівобережжя (Гетьманщина) була у складі Росії, яка вела військові дії за вихід до Чорного, Азовського та Балтійського морів. Тривала російсько-турецька війна (1677-1681), м. Чигирин був двічі в облозі турецької армії. Плани захоплення українських земель турками було зірвано Чигиринськими походами (1677 та 1678 рр.). Це були спільні походи російської армії та українських козаків. Продовжуючи військові традиції свого роду, Іван Федорович Сулима брав участь у цих походах: Чигиринському (1677 р.) та  Перекопському (1687, 1689 рр.), в Азовському поході (1695 р.), а також під Кизи-Керменом, Таваном і Кам’яним Затоном. Проте, незважаючи на всі свої старання, Івану Сулимі не вдалося одержати якого-небудь звання і в 1699 році він усе ще був знатним військовим товаришем. Можливо, однією з причин цього слугував тісний родинний зв’язок Сулими з гетьманом Самойловичем, якого Мазепа терпіти не міг. Рідна сестра Івана Сулими - Марія - була дружиною Семена Івановича Самойловича, стародубського полковника, найстаршого із синів гетьмана, якому батько хотів передати булаву.

Особисті неприязні стосунки між Сулимою і Мазепою поступово стерлися, ймовірно завдяки тому, що Іван Обидовський, полковник і старший небіж Мазепи (саме йому він хотів передати гетьманську булаву), був у родинних стосунках і користувався гербом Сулимів (теплі, сповнені приязні листи, писав Іван Обидовський своїй рідній тітці Сулимі, коли був студентом Києво-Могилянської академії). Після спільного горя (Іван Обидовський, наказний гетьман, загинув під час походу на шведів у 1701 році під Нарвою), гетьман Мазепа своєю „родинною” милістю у 1704 році поставив Сулиму генеральним хорунжим. Отримавши таке звання, Іван Сулима став ближче до Мазепи. Генеральний хорунжий - охоронець військового стяга, хоругви і гідний виконавець гетьманських доручень військового та адміністративного характеру. Зайве нагадувати, що військовий стяг - частина доблесті і честі військової, який несуть із собою в бій, можливо, в останній, і кожний воїн у бою шукає очима цей острівець мужності і перемоги.

Північна війна (1700-1721) Росії за володіння узбережжям Балтійського моря внесла свої корективи. Зазнавши низки катастрофічних поразок на початку війни, Петро I, палкий прихильник західних звичаїв, вирішив модернізувати армію, управління й суспільство загалом. Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки вперше мусили воювати винятково за інтереси російського царя. Замість того, щоб захищати свої землі від постійних ворогів: поляків, татар і турків - українці билися зі шведською армією у далекій Лівонії, Литві або Центральній Польщі.

У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Окрім того, коли Петро I почав ставити на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків зовсім занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим, і часто використовували його як гарматне м’ясо. Після бойової слави козацтва протягом майже трьох століть таке було важко усвідомити. Старшина була цим особливо занепокоєна і поділилася на два табори: прибічників та противників гетьмана Мазепи. Все це особливо загострилося напередодні Полтавської битви.

Полтава мала велике стратегічне значення: вона стояла на перехресті доріг із Запоріжжя, Криму, Туреччини, Правобережної України, Дону, Московщини. Хто володів Полтавою, той володів Південним Лівобережжям. Але Полтава визнала владу Івана Скоропадського, підтримавши таким чином російського царя, а не шведів, як розраховував Мазепа.

Кривавими подіями повернувся перехід Мазепи до шведів. Розлючений цар направив князя Меншикова на гетьманову столицю Батурин, де було вирізано всіх жителів - 6 тисяч чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бійню в Батурині і терор, якому було піддано населення України за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох прибічників гетьмана, а більше всього царя, який відтоді зневірився у козацтві.

Іван Сулима був соратником Мазепи і в числі генеральної старшини перейшов разом із ним до шведів. Перейшли і найвірніші однодумці Мазепи: Дмитро Максимович, генеральний бунчужний, та Дмитро Зеленський, лубенський полковник, обидва - чоловіки рідних сестер Івана Сулими.  Пізніше за стосунки з Мазепою Максимовича, Зеленського та інших „мазепинців” заслано до Сибіру, а їхні маєтки конфісковано. У тій складній політичній і військовій ситуації Сулима зрозумів, що припустився помилки і повернувся від шведів до свого війська разом із старшинами, в числі їх був і Данило Апостол, якого згодом оберуть гетьманом. Цар Петро обіцяв амністію тій старшині, що повернеться від Мазепи, але після полтавської перемоги цю амністію скасував. Що ж до Івана Сулими, то, враховуючи „особливі заслуги його діда, гетьмана Сулими”, цар йому пробачив.

         Полтавська битва - найважливіша битва у європейській історії - відбулася 28 червня 1709 року. Перемога Росії у цій битві зробила її могутньою державою. Але Полтавська битва ознаменувала початок занепаду козацтва.

Іван Федорович Сулима був учасником Полтавської битви. Хоробрий, тяжко поранений, він продовжував бій. У цьому бою пліч-о-пліч із ним мужньо билися з ворогом його сини  Федір Іванович та Самійло Іванович, обидва бунчукові товариші. А їхній дядько Олександр Степанович Сулима, полковий хорунжий, під час бою потрапив у полон до шведів і звільнився тільки у 1711 році. 

Потім був Прутський похід (1711 р.), і знову Сулими кров’ю доводили свою вірність російському царю. В цьому поході під час російсько-турецької війни (1710-1713), війська під командуванням Петра I в союзі з молдавським господарем Д. Кантемиром вступили до Молдавії, але були оточені турками. Петру I вдалося укласти Прутський мир, за яким Росія повернула туркам Азов, щедро і багато разів политий козацькою кров’ю, а ще за умовою цієї угоди було назавжди зруйновано сумнозвісну фортецю Кодак.

Від того часу Іван Сулима - наказний переяславський полковник (керував з 1715 року після смерті полковника Степана Томари) та наказний гетьман у Царицинському (1718 р. ) і Ладозькому (1721 р.) походах.  У 1716 та 1718 роках Сулиму було призначено наказним гетьманом над сімома українськими полками і підправлено в похід на Царицин, де він воював близько трьох років. Слід звернути увагу на таку особливість: на той час полк налічував  5000 козаків, а в сотнях ця кількість коливалася від 400 до 1000 козаків. Отже, наказний гетьман вів військо із 35000 козаків.

У невеликі проміжки часу між походами полковник Іван Федорович Сулима у 1714 році заснував Сулимин хутір, неподалік від батьківського родинного маєтку Сулимівки (тепер Бориспільський район). Спочатку це було невеличке поселення над річкою Журавкою, в якому розміщувалася одна з численних сулимівських садиб (тепер с. Сулимівка Яготинського району Київської області).

Ладозький похід, куди було вислано декілька українських полків, якими керував Іван Сулима, став для нього останнім. Петро I вживав усіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки тисяч людей, козаків та посполитих, примусово відправляли на спорудження фортець, риття каналів біля Ладозького озера (ці роботи називали „канальськими”), для будівництва нової столиці Санкт-Петербурга на фінських болотах, у тяжкому, особливо для українців, кліматі. Щороку на місце померлих, покалічених козаків присилали нових - і знову тисячі їх вмирали від холоду, голоду та епідемій.

Перебуваючи у війську наказним полковником переяславського полку, Сулимі вдалося дійти лише до Вишнього Волочка: далися взнаки старі рани і хвороби. Славний син козацького роду Іван Федорович Сулима помер у березні 1721 року на будівництві Ладозького каналу, де масово клали свої голови запорожці. Та свояк Івана Сулими, гетьман Полуботок, випросив у царя Петра дозвіл поховати небіжчика не на чужині, де його ніхто ніколи не пом’яне, а на рідній землі, в Сулимівці. За особистим указом російського царя Петра I тіло генерального хорунжого було доставлено в труні, при конвої, полковій музиці й урочисто поховано в родинній усипальниці Сулимів. А в 1728 році хутір Сулимівка перейшов у спадок  його синам, один з яких (Семен Іванович) в майбутньому, як і батько, став переяславським полковником.

Підготувала Людмила СУЛИМА