Як Т. Шевчекнко за кордон збирався

Порятунком було б молодому поету і художнику виїхати за кордон. Стипендію молодим художникам давала Академія мистецтв. Переважно тим, що повністю присвятили себе малярству, як наприклад, приятель Тараса Штернберг.

У 1847 році Шевченко вже готувався до виїзду в Італію. Цього разу він був обраний не за мальовничу майстерність і навіть не за поетичний талант, а як співак-артист. Хороший знавець української пісні, укладач збірки «Українських народних пісень» Михайло Максимович каже, що він упивався співом Шевченка: «Художня натура Шевченка хоч як розкішно виявляла себе і в поезії і в живописі, але ще міцніше і краще виявлялася вона в співі українських народних пісень».

Найповніше свідчення про ті співи залишив нам П. Куліш в описі свого весілля, де Шевченко був старшим боярином. Про це пише біограф Шевченко А. Кониський.

«Весільні гості найбільше після молодих звертали увагу на старшого боярина, особливо на його пісні. Гостей на весіллі були повні кімнати: гуділи вони по всіх кутках, як джмелі; подекуди щебетали, неначе горобці, взагалі стояв гомін великий, ось старший боярин, заклавши назад руки, почав ходити по залу та й заспівав:

«Ой зійди, зійди, ти, зіронько

та вечірняя.

Ой вийди, вийди, дівчинонько

моя вірная...»

Всі гості, почувши, як співає Тарас, притихли, наче залишився сам лише співак. Та й співав же він як! «Такого або рівного йому співу не чув я, - каже Куліш, - ні в столиці, ні на Україні. Від того співу заніміла розмова і між старшими, і між молодими: з усіх світлиць гості посходились в залі, мов до церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді, немов у темному лузі серед червоної калини. Як тільки він замовкав - його негайно благали співати, і душа поета повернула весілля шанувальниці його таланту в національну оперу, яку, може, ще нескоро будуть чути на Україні! «Молода княгиня» на спомин про той вечір подарувала поетові дорогий клейнод, найдорожчий з усього добра, яке коли-небудь мала, свою квітку вінчальну.

Але головне, що від цього співу на два голоси з нареченою Куліша Олександрою Білозерською засвітилася ідея про виїзд Шевченка за кордон.

«Cам Шевченко і його приятелі, тим більше такий розумний чоловік, як Куліш, розуміли необхідність поїхати Тарасу на кілька років за кордон, та ще там повчитися живописному мистецтву; побачити великі твори великих майстрів живопису; побачити красу природи в Італії. Перешкодою до цього було, перш за все, брак коштів; а, крім того, і труднощі з тодішніми порядками російськими при отриманні паспорта на виїзд...

...Ось тоді-то Олександра Михайлівна Кулішиха і відгукнулася зі своєю щедрою допомогою у справі поїздки Шевченка за кордон. Вона просила, щоб Шевченко за її кошти поїхав за кордон. Скарби предків, колишні в роді Білозерських, може, ще з часів польської руїни, перли, коралі, намиста, персні та сережки і придане її грошове - три тисячі рублів - все це бажала вона дати на поїздку Шевченка, щоб він три роки пробув за кордоном. Потрібно було тільки вмовити Шевченка, щоб він погодився прийняти на щастя України цей щедрий подарунок.

Хоча Шевченко до подарунків, та ще грошовим, був людина вельми делікатна, однак у цьому випадку не дуже складно було умовити його, щоб поступився в інтересах рідного краю. Роздумуючи навколо очікуваного учительства в університеті і поїздки за кордон, наш поет-художник далеко заглиблювався думками в майбутнє. Перед ним виднілася вже в Києві українська Академія мистецтв. Умовити Шевченка прийняти подарунок Олександри Михайлівни взявся Куліш. Він почав говорити йому, що він як художник-живописець буде в Києві затворником, а самотність - справа відома, що не підбадьорює, а пригнічує дух чоловіка, і воно не дасть йому розвинути свій смак художницький в повну силу.

Тоді Куліш сказав йому, що коли він роздобуде собі художницький паспорт за кордон, то гроші йому будуть видаватися три роки, а скарбником буде він, - Куліш; нехай тільки поет не допитується, звідки взялися ці гроші. Почувши таке, Шевченко зрадів простодушно, як дитина. Стали думати про паспорт. Справа се, хоча і здавалася морочливою, але між панами, каже Куліш, тоді було більше схожих на людей, ніж опісля, коли почалася українська мартирологія. Поетові між ними жилося не гірше, і була надія повна уладнати справу з паспортом». (О. Кониський. Тарас Шевченко-Грушівській)

Але тут ми виходимо за межі індивідуальної долі. А коли поставити в ряд великих, людей з високим покликанням, то всі вони різні, але хрест їм додає висоти. І та джерельна сила Богом даного таланту та обов’язки проголошувати правду веде їх дорогою вузькою і наверх ...

Автор – Євген Сверстюк