Новомосковськ. Самарський Миколаївський монастир

Недалеко від Новомосковська в листяному лісі на острові, який утворюють річки Стара і Нова Самара, розташований Самарський Пустинно-Миколаївський чоловічий монастир.

Відомо, що ще дерев'яним монастир був заснований на початку XVII століття київським ченцем Паїсієм. І десь в цей же самий час формується козацька слобода Самарчук – давня назва Новомосковська. Пізніше храм став місцевою святинею у козаків з Запорізької Січі, які приїздили сюди «на зимівлю». Запорожці спорудили тут фортецю з церквою св. Миколи, лікарнею і житлом для хворих та старих козаків. Монастир вважався військовим і був залежним від Запорозької Січі, управлявся січовим кошом. Це була перша на Запорозьких вільностях невеличка дерев`яна церква з шпиталем, дзвіницею й школою при ній.

Особливо важкі часи для обителі настали в період козацьких повстань, війни під керівництвом Б. Хмельницького та подальшої руїни. Монастир пережив багато: татари й турки неодноразово грабували та руйнували монастир, будівництво Новобогородицької фортеці, страшний мор, спустошливий наліт сарани і час, коли за кочових татар, святиня перетворилася на попіл.

Запустіння тривало майже два десятиріччя і лише з часом на землі Присамар’я почало повертатися українське населення. Зусиль до цього доклав миргородський полковник Данило Апостол та його син Павло. Апостоли виписали з Києво-Межигірського монастиря настоятеля, ієромонаха Іоанікія, який із великими зусиллями почав відроджувати Самарський монастир.

Обитель виявилася надійним форпостом запорожців в російсько-турецьких війнах 1735-1739 і 1768-1774 рр. У зв`язку з початком російсько-турецької війни 1735-39 рр. монастир набуває вигляду неприступної фортеці. За допомогою російських військ поруч із зведенням і ремонтом церков, були відновлені старі підземні ходи, льохи і комори, а також побудовані нові приміщення для поранених та хворих і склад для провіанту.

До монастиря йшли ченці та послушники - переважно зі старих запорожців. Тут, наприклад, доживав свого віку колишній кошовий Пилип Федоров, який приніс до монастиря «капшук червінців» і помер 1795 року, маючи 101 рік від роду. Тут же закінчили своє життя колишній військовий драгоман Іван Швидкий, писар Дмитро Романовський, суддя Мойсей Сухий і багато інших представників старшини та прості козаки.

Ліквідація Запорізької Січі 1775 року практично не торкнулася Самарського монастиря, оскільки за нього перед князем Г. Потьомкіним клопоталися церковні чини. На той момент, за монастирем рахувалося чимале майно і до володінь обителі входило 18 тисяч десятин землі різного призначення.

Після перемоги радянської влади монастир закрили. У 30-х роках в ньому відкрили будинок для літніх людей, потім інтернат для розумово відсталих. У 1993 році відроджений спочатку прихід, а потім і монастир. Монастир - унікальне явище в історії цього краю, один з найстаріших пам'ятників Запорозької Січі, що зберігся до наших днів.