Віденська битва і українські "крилаті гусари"

Віденська битва. 12 вересня 1683 року, під мурами столиці Австрійської імперії відбулася вікопомна битва між Османською імперією та християнською коаліцією країн - Австрією, Ватиканом, Венецією, Німеччиною і Польщею. Вона на довгі століття визначила історичну долю Європи. Україна також доклала значних зусиль до цієї гучної перемоги, адже окрім козаків у війську Речі Посполитої (як відомо, вона була багатоетнічною державою) під Віднем воювало чимало інших верств українців - вихідців із шляхти, міщан, селян і навіть духовенства. Багато з них входило до підрозділів знаменитих «крилатих» гусарів, які особливо відзначилися у Віденській битві.

Військо складалося, як засвідчують їхні реєстри, щонайменше на дві третини з вихідців із Галичини, Поділля та інших регіонів Русі.

Отже, скільки «русів», тобто сучасною мовою - українців, воювало під Віднем і відповідно яку частину складали наші пращури у підрозділах легендарних «крилатих» гусарів? Спробуємо відповісти на ці питання, проаналізувавши текст реєстру війська Речі Посполитої за 1683 рік. Він переконливо засвідчує, що до війська «крилатої» гусарії на чолі з королем Яном ІІІ Собеським, окрім поляків, масово набиралися українці, які головним чином походили з шляхти українських воєводств цієї федеративної країни - Руського (Львівщина, Тернопільщина, Івано-Франківщина), Волинського, Київського, Подільського, а також Белзького та Підляського воєводств. Гусари поділялися на «товаришів» і «пахолків», причому кожний із «товаришів» приводив із собою до війська від двох до семи «пахолків» з бідніших шляхтичів чи дворових слуг. Останні складали т. зв. свиту, яка озброювалася за рахунок багатшого шляхтича, однак з отриманням за кожного визначеної платні з державної скарбниці. Головною тактичною одиницею гусарських підрозділів була хоругва, яка складалася з 100 - 200 коней.

У гусарського кіннотника обов’язково мав бути дорогий і породистий кінь, а також коштовне військове спорядження. До латів вершника-гусара на спину кріпили «пташині крила», основа яких робилася з дерева. Через це і почала поширюватися назва «крилаті гусари». У другій половині XVII століття гусар-товариш був озброєний «бандолетом» (вкорочена аркебуза) або ж мушкетом, довгим списом, прямим мечем (концежем), шаблею та рапірою, сокиркою-«чеканом», щитом, латами, парою пістолетів. Поверх латів одягалася звірина шкура (вовків, ведмедів, тигрів, левів, рисей тощо), яка кріпилася до лівого плеча.

Згідно з реєстром, який ми дослідили в одному з польських архівосховищ, під Віднем у гусарських підрозділах Речі Посполитої воювало близько тисячі вояків з України: 200 «крилатих» гусарів з Руського воєводства; 200 вояків з Волинського воєводства; 121 - з Галицького староства; 91 - з Підляського воєводства; 96 - з Белзького воєводства; 100 вояків зі Щуровецького староства, а також 131 гусар під керівництвом колишнього «старшого» та полковника Війська Запорозького Криштофа Ласки.

Окремим підрозділом у війську Яна ІІІ Собеського були аркебузери. Аркебузером (франц. arquebusier) називали вершника, головною зброєю якого була аркебуза, тобто рушниця з гнотовим замком.

Протягом довгого часу їх включали до гусарських підрозділів. 12 вересня 1683 року під Віднем перебувало 297 аркебузерів, які були набрані в українських воєводствах.

Та найбільш чисельно вихідці з українських земель Речі Посполитої були представлені у підрозділах т. зв. панцерної кінноти. Вершники зі Львівщини, Тернопільщини, Белжчини, Холмщини, Підляшшя, Брацлавщини, Поділля, Волині та Київщини взяли активну участь у поході до Відня. Спершу їхньою основною зброєю була шабля і лук, а тому спочатку мали назву козацьких. У другій половині XVII століття вони замінили у війську Польсько-Литовської держави козацьку кінноту. З часом козацькі підрозділи отримали назву панцерних. Як правило, вони діяли під час розвідувальних операцій або під час переслідування ворога.

До панцерної кінноти польсько-українського війська було мобілізовано 4 851 українця зі Львова, Луцька, Тернополя, Галича, Володимира-Волинського, Жидачева, Летичева, Белза, Вінниці, Брацлава, Білої Церкви, Кам’янця-Подільського, Теребовлі, Бердичева, Житомира, Овруча, Димера та інших українських міст. Цікаво, що окрему панцерну хоругву з 88 львівських православних (!) ченців очолив львівський єпископ Йосиф Шумлянський, а ще одну хоругву з 83 панцерників  колишній козацький старшина Костянтин Чечель.

Під Віднем також воювало 150 козаків із Правобережної України на чолі з полковником Війська Запорозького Павлом Апостолом-Щуровським. Однак інші козаки з Правобережжя і Лівобережжя перебували також у панцерних та волоських підрозділах.

Не потрібно забувати і про козацьку сотню Потаренка, яка у складі корпусу Х. Любомирського вирушила до Відня набагато раніше за основне військо. Вже після 12 вересня до союзницького війська приєдналися козацькі полки Запорозької Січі на чолі з Яковом Вороною, Семеном Палієм, Самійлом Самусем, Семеном Корсунцем, які взяли активну участь у відвоюванні у турків Парканів (сучасне Штурово, Словаччина), Естергому (Угорщина) та інших важливих османських фортець.

Зазначимо, що під час Віденської битви у війську Корони Польської відзначилися колишні старшини правобережного Війська Запорозького Костянтин Чечель, Криштоф Ласко, Станіслав Кобелзький та Олександр Давиденко, тобто українського чи білоруського походження. З українських земель Речі Посполитої походило більше 50% командного складу піхотних та кінних підрозділів.

Таким чином у складі коронного війська Яна ІІІ Собеського з османською армією Кара Мустафи під Віднем воювало 13 тисяч 353 українців. Нагадаємо, що під командуванням польського короля під Віднем перебувало близько 22 тисяч жовнірів, а отже, жителі з Київщини, Волині, Львівщини, Тернопільщини, Підляшшя, Белжчини, Холмщини та Поділля (в т. ч. Брацлавщини) складали близько 2/3 складу від всього війська Польсько-Литовської держави.

Слід звернути увагу й на те, що майже кожен вояк коронного війська повинен був мати поруч із собою хоча б одного «пахолка» або ж «челядника» (а гусари мали їх навіть декілька), котрий допомагав йому носити зброю, годувати коня тощо. У похід до австрійської столиці вирушило близько 14 тисяч «челядників», а, отже, всього під Віднем перебувало майже 28 тисяч українців.

Опишемо завершальну фазу Віденської битви 12 вересня 1683 р., де особливо відзначилися українці. Волинські підрозділи М. Сенявського вишикувалися перед Пютцлейнсдорфом і на північних схилах Шафбергу. У центрі, навпроти гори Грюнберг, перебував королівський полк, а відділи С. Яблоновського розмістилися перед селищем Дорнбах. Попереду виступали піхотинці, за ними в лінію - гусари, а потім «панцерні» кіннотники.

Чільні сили Османів, кінні підрозділи яких очолював Ібрагім-паша, перебували якраз навпроти центральної групи військ європейських союзників. Османська піхота обороняла місцевість, яка пізніше отримала назву Тюркеншанц (зараз там розташований міський парк) і де розміщувався штаб Османської армії на чолі з великим візирем Кара Мустафою. Після невдалої атаки групи військ С. Яблоновського поле битви залишила майже вся 20-тисячна татарська орда на чолі з ханом Мюрад-Гіреєм. На боці турків продовжували воювати лише близько 500-600 кримських татар під керівництвом султана Хаджи-Гірея, який невдовзі став ханом.

Зважаючи на те, що насувалась темрява, Ян ІІІ Собеський порадився з австрійцями та німцями й вирішив завдати туркам вирішального удару. Але перед тим король провів розвідку боєм, відправивши в лобову атаку на головний табір Кари Мустафи кілька гусарських і «панцерних» кінних хоругв на чолі з королевичем Олександром. Одну з них, до якої входило близько 120 вояків із Станіслава (нині Івано-Франківськ) і Галича, очолював галицький староста Станіслав Потоцький. Ще до однієї панцерної хоругви входили львів’яни, а також було прикріплена сотня українських козаків.

Спочатку в атаку пішла українська та польська піхота, а потім закуті в лати королівські «крилаті» гусари й «панцерники» (разом з ними був також кінний підрозділ баварського курфюрста Максиміліана ІІ Емануеля). Вони увірвалися до табору Кари Мустафи і почали відчайдушно рубати шаблями й колоти списами оточення великого візира, яке не чекало від невеликого загону такої відчайдушної сміливості та спритності. Внаслідок цього нападу більша половина кіннотників та піхотинців загинула. Серед убитих у цій карколомній атаці був і галицький шляхтич С. Потоцький та багато вихідців із Західної та Правобережної України.

Після цього в бій вступив двохтисячний підрозділ волинян і тернопільців на чолі з М. Сенявським. З правого флангу почав відступати полк коронного конюшого, галичанина М. Матчинського. На допомогу полякам та українцям підійшли з лівого боку німецькі драгуни та австрійські кірасири, а тому турки мусили відступити в напрямку Герстхофа. У цей час один із султанських воєначальників Абаза Сари Гусейн-паша почав концентрувати великі підрозділи в центрі оборони. Але такі заходи турецького командування лише послабили їхні сили на лівому фланзі, де перейшли в наступ австрійсько-німецькі війська. Водночас українські драгуни із Східної Галичини змусили відступати турецьку кінноту на правому крилі.

О 17-й годині Ян ІІІ Собеський наказав своїм військам ударити з правого флангу в центр оборони османських сил. Несподівана концентрована атака об’єднаної 20-тисячної королівської та імператорської кавалерії стала вирішальною і змусила Кара Мустафу до загального відступу. Сучасники, а за ними й історики засвідчували, що такого масованого нападу силами одних кіннотників Європа не пам’ятала. Ось таким став головний подвиг «крилатих» гусарів за всю їхню історію.

Близько 18-ї години вечора король Речі Посполитої уже зайшов до залишеного шатра турецького головнокомандувача. Бої із залишками мусульманських військ тривали до пізнього вечора. Переслідувати відступаючих турків король наказав підрозділам луцького старости А. Мянчинського, які під Еберсдорфом нагнали один із відступаючих турецьких підрозділів і розбили його. Османські втрати у Віденській битві становили близько 10 (за іншими даними - 15) тисяч убитими і трохи більше поранених. Натомість серед європейських союзників втрати були значно меншими - близько півтори тисячі вбитих і двох з половиною тисяч поранених. Серед поранених був український священик зі Львова Йосиф Шумлянський, котрий невдовзі написав цікаву поему про Віденську битву та героїзував участь у ній українців.

Отже, майже 14 тисяч (а якщо рахувати «пахолків», то близько 28 тисяч) українських вояків із Руського, Волинського, Белзького, Брацлавського, Київського, Підляського, Подільського та Чернігівського воєводств Речі Посполитої взяли участь у Віденській відсічі 1683 року й таким чином заслужили на те, щоб в анналах світової історії про цю велику битву європейської коаліції з Османською імперією згадували не лише як про австрійсько-німецько-польську, а й значною мірою і українську перемогу.

Автор - Тарас Чухліб