Володимир Патріарх Київський

Володимир Патріарх Київський. Надзвичайно важливу роль в історії Української церкви в усі часи відігравала особистість. Але не тільки ревними молитвами й суворим дотриманням традицій, богословською думкою та високою мораллю славиться українське православ’я. Золотими літерами на скрижалях історії Української церкви вписано й ім’я патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка).

Майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир  (9.12.1925 - 14.07.1995, у миру Василь Омелянович Романюк) народився в селі Химчин Косівського району Станіславської області (тепер Івано-Франківська). Виховувався в релігійній родині, яка змалку прищепила пошану й любов до Бога, рідного краю, національних традицій та звичаїв. Потім були школа, українські спортивні товариства, «Просвіта», молодіжний український націоналістичний рух...

Уперше Василь Романюк потрапив до рук НКВС юнаком - за  членство  в Організації Українських Націоналістів (революційної) у липні 1944 року. Того ж року був засуджений Військовим трибуналом  НКВС Станіславської області до 20 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Присуд незабаром «пом’якшили» до десяти років. Він пройшов усі кола пекла сталінського ГУЛАГу в колимських концтаборах і був реабілітований  1959 року, після чого зміг  повернутися в Україну. Служив дияконом, а 1964-го вступив до Московської духовної семінарії, ніс пастирське служіння на Івано-Франківщині.

Удруге був заарештований і отримав чергову «десятку» ув’язнення за формулою «сім років концтаборів і три роки  заслання», коли виступив на захист ув’язненого  історика Валентина  Мороза. Покарання  відбував  у таборі ЖХ-385/1 (сел. Сосновка в Мордовії). Брав участь у голодуваннях у  дні політв’язня й прав людини, під час хвилі репресій в Україні 1972 року, інших акціях спротиву. На знак протесту проти політичних репресій відмовився від радянського громадянства. У цей період Василь Романюк став засновником Товариства радянських політв’язнів, а в лютому 1979 року - членом легендарної Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод. У  1987 - 1990  роках  побував  на Заході, де працював у парафіях Української православної церкви в США та Української греко-православної церкви в Канаді, займався місійною й літературною працею.

На початку 1990 року повернувся в Україну та активно включився у відродження Української автокефальної православної церкви. Незабаром взяв чернечий постриг з ім’ям Володимир... У жовтні 1993 року обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України.

Патріарх Володимир завжди говорив: «Називайся священиком, а отцем тебе нехай люди назвуть...».

Музей-садиба в його рідному селі відбудований працею й коштом його односельців, без жодної допомоги влади й навіть Церкви, яку він очолював! Але незважаючи ні на що пам’ять про патріарха-сповідника живе в серцях багатьох вірних...

Праведники відходять тихо... У спокої й гармонії із власною душею і Всевидячим Спасителем. Патріарх Володимир не залишив після себе «офіційного» заповіту. Однак ніби передчуваючи свій відхід у вічність, у одному зі своїх послань Патріарх Володимир писав: «Нині у нас є багато всіляких негараздів, ми переходимо через різні випробування й терпіння, але сьогодні нас особливо втішає та обнадіює те, що володіємо найголовнішим для зміцнення незалежності - це нашою українською духовністю.

«Молитовно бажаю всім, щоб ми всі пізнали істину. І ще більше бажаю, щоб ми всі стали насправді вільними, щоб ні на хвилину не забували, що Україна в нас одна». Саме ці безсмертні слова патріарха Володимира й стали його правдивим Заповітом.

Автор – Артур Губар