Волиньська тргедія

Волиньська трагедія. 70 років тому на теренах окупованої ІІІ Рейхом Волині сталася страшна трагедія: у братовбивчій різанині загинули понад сто тисяч українців і поляків. Історики називають різні цифри жертв, але безсумнівно одне: поляків загинуло більше, а мирних людей часто убивали не за їхні дії, а лише за належність до того чи іншого народу.

Очевидно, що волинська трагедія була лишень вершиною айсберга, де в глибинах приховано й ворожу щодо українців політику міжвоєнної Польщі з її репресіями й «пацифікаціями», яка не могла не викликати у скривджених і принижених українців прагнення помсти; і роль німців та більшовиків, зацікавлених у тому, щоб нацьковувати одне на одного польську Армію Крайову (АК) і українську УПА, які зі зброєю боролися за вільну Польщу і вільну Україну.

Слід пам’ятати і про те, що окуповану Волинь не лише давніх поселенців, а й нових «осадників», для яких експропрійовувалися землі українських господарів) обидві сторони вважали «своєю» - АК готова була збройно обстоювати суверенітет над Волинню лондонського еміграційного уряду, а УПА вважала Волинь органічною частиною майбутньої Української соборної суверенної держави.

До кінця 1980-х у комуністичних Польщі й СРСР тема Волинської трагедії перебувала під забороною. Про неї не годилося згадувати в книжках і статтях. Але пам’ять про Волинь жила - переважно в серцях тих польських «кресов’яків» та українських «волиняків», чиїм рідним і близьким судилося бути її жертвами. Натомість у 1990-ті «Волинська різанина» стала важливою частиною польських дискусій про минуле. Під впливом поляків мусили звернутися до цієї теми й українські історики. По обидва боки з’явилося чимало досліджень - і сумлінних наукових, і відверто позначених бажанням затаврувати наперед відомих «винних».

Радикальний польський: підрозділи ОУН-УПА вчинили ретельно спланований геноцид проти мирного польського населення Волині. Відтак Польща має право вимагати від сьогоднішньої України не лише вибачень, а й компенсації. Радикальний український: під час національно-визвольної боротьби українці стихійно мстилися тим, хто, непроханий, прийшов на їхню землю, поводився там як завойовник і не збирався з цієї землі нікуди йти. Відтак - ніяких вибачень перед поляками.

Зрозуміло, що за такої ситуації історична істина має лежати десь посередині. Хоча досі не знайдено жодних ухвал ОУН чи наказів УПА про масове винищення поляків, проте одночасний напад на 100 польських сіл у липні 1943-го свідчить, що за тим таки стояв певний розроблений план і чіткий наказ. Водночас винуватити у відданні такого наказу провідника ОУН Степана Бандеру навряд чи випадає - він на той час уже два роки перебував у німецькому концтаборі.

Тому, схоже, плани антипольських акцій розроблялися й здійснювалися саме на Волині, і перекладати відповідальність за них, наприклад, на тих бійців УПА, які героїчно й приречено боролися проти комуністичної диктатури в карпатських схронах, - принаймні, некоректно. Адже тоді українці мали б підстави покласти відповідальність за свої жертви на всю АК - героїчну формацію, що посідає одне з центральних місць у польській системі національної пам’яті.

Відтак найприродніший за таких обставин шлях - діяти за випробуваним принципом «вибачаємо й просимо вибачення». Лишити фаховим історикам вивчати всі обставини трагедії.

Cаме так десять років тому було відзначено 60-ті роковини Волинської трагедії: спільною заявою польського Сейму й української Верховної Ради і спільною декларацією президентів двох країн. На 65-річчя трагедії президенти держав так само спільно вшанували пам’ять її жертв з обох сторін.

Автор – Максим Стріха