Висоцький і Київ

Висоцький і Київ. Сьогодні багато міст претендують на духовну спадщину народного барда, але Київ серед них займає особливе місце. Українська столиця за багато років так і не спромоглася гідно вшанувати пам’ять всенародного улюбленця, незважаючи на те, що історичне коріння Висоцьких знаходиться в Україні. Його особиста доля та доля його сім’ї тісно пов’язана з Києвом.

У столиці тоді ще радянської України у різні часи по вул. Воровського, Чеховському провулку та вул. І. Франка проживали дідусь та бабуся Володимира Висоцького, його дядько Олексій. Сам він не пропускав нагоди відвідати своїх родичів. З Києвом пов’язана історія кохання юного Висоцького та акторки театру імені Лесі Українки Ізольди Жукової, яка стала його першою дружиною. Під київськими каштанами, тоді ще нікому невідомий Володимир Висоцький провів свої кращі молоді роки.

Для вшанування пам’яті великого майстра в Києві на Львівській площі планується встановити пам’ятник.

Невідомо, чи розраховував уродженець Бреста Вольф Шаліомович Висоцький надовго осісти в Києві, коли в 1911 році прибув у це місто з метою здобути економічну освіту. Незабаром він вступив до Комерційного інституту на економічне відділення (приміщення інституту розташовувалось на розі бульвару Т. Шевченка і вул. М. Пирогова), пізніше служив у 165-му Луцькому піхотному полку по вул. Дегтярівській. У 1917 році Вольф, який на той час уже змінив своє ім’я на Володимир, отримав звання кандидата економічних наук другого розряду. Але продовжив свою освіту в Київському інституті народного господарства на комерційно-технічному факультеті.

Під час навчання Володимир Висоцький знайшов свою «другу половинку». Його обраницею стала дочка житомирського поміщика Ірадіада (Ірина, Дарина) Євсеївна Бронштейн. Оселились вони в будинку по вул. Воровського, 42. Там і з’явився на світ Семен Висоцький, батько поета.

Після завершення громадянської війни сім’я не бідувала. Володимир Висоцький утримував власну майстерню театрального гриму, дружина також займалась косметологією. Але народження двох дітей Семена та Олексія не зробило цей шлюб щасливим. У 1932 році сім’я розпалась – Володимир із старшим сином Семеном виїхали до Москви, а Ірина залишилась в Києві.

Київські Висоцькі оселились в комунальній квартирі по вул. І. Франка, 20. Там вони пережили й німецьку окупацію 1941-1943 років. Винищення нацистами єврейського населення містом дивом їх не торкнулось – шлюб Ірадіади з українцем Георгієм Семененком та фальшиві українські документи зберегли їй життя. Друзі і знайомі проявили в цей скрутний час неабияку солідарність – коли гітлерівці увірвались до їх помешкання, всі підтвердили, що їх співмешканка дійсно є українкою.

Після війни Ірина Висоцька-Семененко мала добру славу серед киян. Вона працювала в «Салоні краси» на Хрещатику, досить часто обслуговувала і впливових клієнтів. Не дивно, що вона завжди була в курсі всіх новинок моди і культури – в неї першої в будинку з’явився телефон, телевізор, патефон з платівками.

Але справжнє свято в її помешканні починалося, коли до неї навідувались родичі з Москви. Особливо любила вона відвідини старшого онука Володі. Очевидно, саме тоді в кінці 40-х років юний Володя Висоцький вперше і познайомився з Києвом. Справа в тому, що в 1949-1953 рр. його батько служив у штабі Київського військового округу і жив на квартирі в Чеховському провулку. Приїжджаючи до Києва, Володя зустрічався з батьком та дядьком Олексієм. Останній часто розповідав йому про воєнні роки. Ці оповідання і лягли в основу багатьох пісень військового циклу Володимира Висоцького.

Таким чином, для юного В. Висоцького Київ став майже рідним містом. І вже незабаром у нього з’явились нові приводи для регулярних візитів до столиці України.

На зорі своєї акторської кар’єри в 1957 році у школі-студії МХАТ 19-річний Володимир Висоцький познайомився зі своєю колегою Ізольдою Жуковою. Він був на другому курсі, вона на третьому і, незважаючи на те, що Іза була офіційно одружена, між ними спалахнуло романтичне кохання. Але майбутнє готувало для них непросте випробування. Після закінчення студії Ізу за розподілом відрядили до Києва, де вона працювала в театрі імені Лесі Українки. Там, крім другорядних, їй доручали і серйозні ролі – роль Аннушки в спектаклі «На бойкому місці» за п’єсою Островського, Люціани в «Комедії помилок» Шекспіра, Соні в п’єсі «Дядя Ваня» Чехова. Для молодої акторки це була добра практика і пізніше вона з теплотою згадувала київський період свого життя. Але для закоханого Володимира Висоцького розлука була тяжким іспитом, який він, проте, склав на відмінно. 

«Уявляєш, він живе у Ізи в театрі, - скаржилась Ірина Висоцька своїй дочці, - у бідненької немає своєї квартири!». І дійсно, дебютантка змушена була тулитися в гримерній театру. Іноді керівник трупи залишав Ізі ключі від свого кабінету, де знаходився телефон. В. Висоцький з Москви часто телефонував у театр, і закохані могли розмовляти годинами. Дівчата на переговорному пункті швидко звикли до тривалих діалогів між закоханими і навіть погрожували їх роз’єднати, якщо вони будуть говорити на інші теми, крім кохання. А ще В. Висоцький майже щодня писав листи. Коли Ізольда Жукова залишала Київ, вона забрала з собою цілий ящик подібної кореспонденції. Але найкращим подарунком для Ізи були особисті візити Володимира до театру. Одного разу він таємно пробрався на репетицію «Дяді Вані», тоді як режисер категорично забороняв стороннім бути присутнім на репетиціях. Побачивши незваного гостя, режисер грізно запитав: «Хто там?» і отримав відповідь: «Поки ніхто».

І справді, Володимир Висоцький у той час був ніким. Він ще не купався в променях слави, був актором-початківцем, кар’єра якого знаходилась на старті. Висоцького-барда тоді ще не знав ніхто, крім обмеженого кола найближчих друзів. Це наклало свій відбиток і на його взаємовідносини з Ізою Жуковою. Вона так і не змогла розпізнати талант свого коханого. Весною 1960 року Іза повернулася до Москви, відбулося гучне весілля, але щастя було швидкоплинним. Наступного року вони знову розлучились, аби більше не зійтись ніколи. І хоча Ізольда Жукова ще чотири роки офіційно вважалась дружиною Володимира Висоцького, з 1961 року їх шлюб фактично розпався. Розлучення відбулося безболісно, і кожен з них зберіг у своїй пам’яті ті приємні миттєвості, які подарував їм Київ.

Пізніше, уже в якості визнаного актора та народного барда, Володимир Висоцький неодноразово наїздами бував у Києві. На кіностудії ім. О. Довженка в 1968 році він брав участь у зйомках фільму «Карантин». Там своїм хриплим голосом поет виконував пісні з військового циклу та потоваришував зі сценаристом картини Ю. Щербаком.

Перебуваючи в Україні, поет завжди намагався заїхати в Київ. У 1970 році на зйомках в Одесі В. Висоцькому раптом стало погано, режисер запропонував йому летіти в Москву. «Ні, мені потрібно в Київ – відповів поет. – У мене там бабуся. Мені терміново треба в Київ». Він ніби відчував біду, що насувалася. І справді, одразу після візиту Володимира. Ірина Олексіївна померла.

Свій наступний візит до Києва поет здійснив у вересні 1971 р. Володимир Висоцький у складі трупи Московського театру драми та комедії на Таганці гастролював у столиці радянської України. Прогулюючись Хрещатиком, він неодноразово був «атакований» своїми прихильниками, які бажали здобути автограф свого улюбленця. Навіть у готелі йому доводилось неодноразово міняти номери, шоб уникнути небажаних зустрічей з фанатами.

У наступні роки поет не раз виступав у Києві з концертами. В 1978 році Володимир був у Києві востаннє – проїздом в Одесу на зйомки фільму «Місце зустрічі змінити не можна». Більше побачити столицю йому не судилося. Але Київ та кияни запам’ятали молодого, закоханого Висоцького, повного творчих задумів та енергії, який з ентузіазмом та надією дивився в своє майбутнє.