Дніпровський Іван про Миколу Хвильового

Микола Хвильовий. «1986 року літературний відділ Херсонського краєзнавчого музею придбав від спадкоємців Марії Михайлівни Пилинської частину архіву Івана Даниловича Дніпровського (понад 200 одиниць зберігання). Деякі особисті речі письменника, а серед них і письмовий стіл зі знайденими рукописами. Ймовірно, Дніпровський заховав рукописи, коли виїздив до санаторію, де він помер від сухот (Ялта, 1 грудня 1934 р.)». У цих двох зошитах містилися спостереження над особливостями натури й особистості Миколи Хвильового, без якого, на переконання Івана Дніпровського, немислимо уявити український літпроцес 1920-1930-х років. Які ж риси, властивості він відзначає в постаті Хвильового?

Насамперед неабияку чарівність самої зовнішності й натури Хвильового. Він приваблював усіх. Це була людина-центр, яка притягувала, приворожувала, магнітизувала і, раз захопивши, надовго залишалася в думці й мислячій свідомості співрозмовників, а тим паче своїх прихильників.

Микола Хвильовий – це псевдонім. Народився Микола Григорович Фітільов (таке справжнє ім’я Хвильового) 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині в родині вчителів. Мав брата Олександра і трьох сестер. Український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози, прихильник антропософських поглядів Освальда Шпенглера.

1919 року Микола Фітільов одружується з учителькою Катериною Гащенко. Будучи комуністом, рішуче відмовився вінчатися, чим викликав велике невдоволення матері дружини. На початку 1921року залишає в Богодухові дружину та маленьку доньку і їде «завойовувати» Харків. У Харкові Микола Хвильовий одружився із Юлією Уманцевою, яка мала дочку від першого шлюбу – Любов. Свою пасербицю він називав Любистком, а в передсметрній записці 13 травня 1933 року заповів їй усе своє майно й авторські права.

В українській літературі 20-30-х рр. він фігуруватиме передусім як автор новел, оповідань, повістей і памфлетів.

В есеї Дніпровського розглядається ставлення Хвильового до людей, з якими йому доводилося спілкуватися. Дніпровський зазначає про місію підтримки, яку здійснював Хвильовий як щодо відомих письменників, так і тих, хто тільки-но розпочинав свою дорогу в літературі. Стратегічний конструктив - так варто схарактеризувати його кредо у ставленні до тих, хто приходив і звертався до нього зі своїми текстами.

Ще одна властивість Хвильового, про яку розповідається в есеї, - схильність до полеміки, до інтелектуального протистояння. Він не міг повноцінно жити без полеміки й полемічних ролей, без опонентів та інтелектуальних викликів, без того, щоб не заперечувати, не спростовувати і не утверджувати.

Йому потрібні суперники для словесного герцю. Один, два, ціла авдиторія. Тоді він живе, розквітає. Тоді він чудесний, цей оратор в динаміці», - наголошує Іван Дніпровський. «На Хвильового Україна чекала з часів «Слова о полку Ігоревім», бо Хвильові приходять через тисячу літ.

Не задоволений соціодуховними тенденціями 1920-х років, він перебуває в пошуках ціннісних альтернатив і працює над полеміко-інтелектуальним романом «Вальдшнепи». Після «Вальдшнепів», за версією Дніпровського, Хвильовий розривається між двома прагненнями - адаптуватися до навколишньої дійсності й водночас зберегти особисту незалежність свідомості. «Напої», а точніше, алкоголь ставали потребою і необхідністю для зраненої душі Хвильового, який відчував і розумів, що життя йде іншою дорогою, а він залишається без того ґрунту, на якому може розвиватись і залишатися самим собою.

Дніпровський не приховує, що було, скажімо, укладено контралкогольне парі задля того, щоб уберегти «керманича» від продовження пиятики і викладає це так: «У червні 1928 року Борис Лівшиць, редактор газети «Всеукраїнський пролетар» і тодішній меценат літераторів, укладає з М. Хвильовим договір - «не вживати жодних спиртових напоїв, ні в чистому вигляді, ні в нечистому. З істотним для Хвильового в разі порушення програшем і так само великим у разі додержання виграшем». Дніпровський наголошує на тому, що багато хто розумів вагу Хвильового як письменника для національної культури і робилися спроби утримати його від остаточного зриву.

Простежуючи шлях Хвильового до самогубства, Дніпровський висловлює думку, що він спочатку інтуїтивно, а згодом абсолютно свідомо передчував свою передчасну смерть, навіть наводить епізод-ситуацію своєрідної репетиції такої смерті, коли «кроках у двох од мене він став і приклав револьвер до скроні» зі словами «Прощай, Жан!», що обернулося відкладеним самогубством, і лише чекав миті, коли цей фінал таки відбудеться...

Тримаючись свого принципу «недистильованого фактажу», Дніпровський розповідає і про останні дні та години Хвильового, зокрема про те, що після нічного арешту Михайла Ялового «другого дня три друга - Хвильовий, Куліш і Досвітній на квартирі останнього п’ють цілий день. Пізно вночі я з двору тягну додому Куліша і вкладаю його на канапу. Чи не піти до Хвильового? Кабінет його світиться. Але...

Я лягаю спати в поганих передчуттях і тривозі. А о першій годині на всю Європу лунає постріл із крихітного револьвера».

Портретний есей Івана Дніпровського виконано, висловлюючись сучасною термінологією, у форматі 3D. У ньому містяться важливі штрихи до портрета Миколи Хвильового - його Dуші, Dолі, Dрами. І штрихи ці нерідко подані, так би мовити, «з натури». І саме ця «натурність», можливо, становить одну з найцінніших особливостей розповіді-зображення, завдяки чому особистість постає живою та повнокровною. Якою вона й була в реальному житті...

Автор - Ярослав Голобородько