Довженко Олександр - геныальний режисер

Олександр Довженко. Олександр Довженко чи не найпарадоксальніше явище у всьому світовому кінематографі. У ньому з неймовірною силою проявилися дві особливості кінематографічного процесу. Перше – великими кінорежисерами не просто народжуються, вони народжуються разом зі своєю геніальністю. Друге – і це особливо важливо – кіномистецтво перших десятиріч тепер уже минулого століття з надзвичайною енергією на тих чи інших національних ділянках виявило найфундаментальніші лінії національно-культурного розвитку і переклало їх мовою кіно.

Ніхто в світовому кінематографічному досвіді не вмів отак дивитися у віконце камери, як це робив Олександр Довженко. Була в нього якась безприкладна обдарованість. І річ не в тім, що 1958 року його «Землю» в Брюсселі найавторитетніші кінокритики світу оголосили одним із 12 найкращих фільмів світу. І не тільки в словах Чарльза Спенсера Чапліна, які він виголосив у молодій тоді ООН наприкінці Другої світової: «Слов’янство дало світові найгеніальнішого режисера Олександра Довженка». І не лише в тому, що Андрій Тарковський називав Довженка своїм кінематографічним університетом (хоч би який фільм Тарковський робив, обов’язково перед початком зйомок запрошував своїх колег до фільмотеки переглядати «Землю»). Йдеться про те, що за фактами певної естетичної біографії цієї людини ми маємо явище еквівалентне, приміром, Моцарту, який у казково дитячому віці сідає за клавесин, і раптом виявляється, що він уже віртуоз-виконавець, а потім і над композитор.

Щось схоже сталося з Довженком, коли він уперше зазирнув у те віконце кінокамери: одразу знав і вмів у кіно все. А перед тим пройшов багатий життєвий шлях, як і всі люди тієї доби: і селянське дитинство, і намагання якимось чином стати інтелігентом. Далі громадянська війна, де він був лівим функціонером Української Народної Республіки. А вслід за тим його важкі колізії 1920-х років.

Та починаючи з фільму «Звенигора» з неймовірною енергією Довженко відтворює головне в українській культурі – намагання віднайти якийсь ідеал всередині селянського світу. Переконання в тому, що в цьому світі з його надзвичайно красивими ландшафтами, з його дуже гарними людьми є ще щось многоцінне, певний скарб, якого треба досягти.

Минає деякий час, і з’являється «Арсенал». Цей фільм ми іноді сприймаємо як кон’юнктуру, зважаючи на те, що змінилася наша інтерпретація повстання робітників заводу, але воно було, була героїка з одного і з іншого боку і був розкол України на два антитабори. Усе це постає в стрічці, яка своєю енергією вразила тогочасну кінематографічну Європу.

І завершує трилогію дивовижної сили «Земля». Ми звикли, що цей фільм про колективізацію. Але не зовсім розуміємо, чим жив тогочасний український селянський світ до появи колгоспів. Пореволюційне українське село чекало, що воно отримає допомогу з міста – технологічну, агрономічну тощо – і водночас збереже найцінніше з усього того, що було в нього: відчуття природи, відчуття космологічного природного ритму, пошуки отого ідеалу.

Сталінська модель колективізації прийшла в радянській світ у 1928-му. Ніхто ані на Заході, ані в СРСР не знав, якою дияволіадою вона обернеться. І лише починаючи з 1932-го, приблизно від зими, стало зрозуміло, що насувається неминуча катастрофа.

А Довженко працює над фільмом «Земля» впродовж 1929-1930 років, тому й проявляється так яскраво цей утопізм: українське село в поєднанні з технічним прогресом. З одного боку, стрічка кінематографічно досконала, з іншого – сучасна зіниця дивиться роздратовано на це і каже: «Ми ж знаємо, чим усе закінчилося». Так, ми знаємо, а тогочасний світ цього не знав, як і Довженко. Й від того трагічного незнання і вийшов фільм, у якому система швидко вгледіла для себе загрозу. І якщо раніше ставлення до режисера Довженка було доволі лояльним, дозволялося говорити про нього різні кіно рецензентські компліменти, то на стрічку «Земля» офіційна Москва накинулася з неймовірною силою. А почалося все з підлого фейлетону Дем’яна Бєдного, потурнака, що вийшов з українських селян і люто їх ненавидів.

Система починає зводити з Довженком свої рахунки. Вона примушує його зняти апологетичний фільм про індустріальне будівництво в Україні («Іван»). Кінематографічно він теж належить Довженкові-генію. Скажімо, образ Дніпра там просто космічний за своєю силою і красою. Але решта не просто фальшива, це власне індустріальний пейзаж і глухе мовчання про те, що ж робиться поза ним, що ж діється в душі українського селянина, за рахунок якого і виникає цей пейзаж. Робота над стрічкою велася ще й під дамоклевим мечем київсько-харківської більшовицької бюрократії, яка вся без винятку, включаючи Миколу Скрипника, прагнула знищити Довженка. Український самородок їм був непотрібен, тож навіть вимушений фільм «Іван» із його напівправдою вони оголошують шкідливим і реакційним ідеологічним продуктом.

У нього на той час уже була європейська слава, його знають і цінують. 1934 року найбільший тодішній романіст і гуманіст Андре Мальро спеціально їде до Радянського Союзу, щоб зустрітися з Довженком. Він хотів, щоб саме той екранізував його роман про китайську революцію. Себто в режисера вже був захисний планетарний резонанс.

Окрім того, головний продюсер радянського кіно, за словами Мандельштама, «кремлевский горец» розумівся на кінематографі, він бачив, що Довженко надзвичайно обдарований. І що ж із ним робити? Віддати українським чекістам, які вже вбивали всіх підряд? Ні, Сталін рятує Довженка від харківського ешафоту, викликає майстра до Москви і пропонує йому зняти фільм про радянський Далекий Схід. Це була по-своєму вправна провокація: режисера, по суті, відправили на заслання, на інший край імперії, проте даючи можливість працювати.

І Олександр Петрович на тому малознайомому йому матеріалі створює сміливу утопію: яким може бути цей світ, де панувала регіональна жорстокість, світ із його аборигенами, переселенцями, інтелігенцією, селянством, військом… У стрічці «Аероград» усе було наївно і водночас кінематографічно довершено. Людство нині має розглядати її як можливість творення за допомогою техніки й образності того, чого насправді немає. Не випадково Жан-Люк Годар дуже шанує цей фільм, називаючи геніальним. Але Довженко не був би Довженком, якби в якісь хвилини не подав і трагедію того світу, де друг стає класовим ворогом, де комуністична система витісняє не просто з реальної території, а з самого життя старовірів, які впродовж століть утікали спочатку від романівської Москви, романівського Петербурга і, нарешті, від лєнінсько-сталінської Білокам’яної.

Сьогодні «Аероград» часом справляє моторошне враження. Чому ж Сталін пощадив Довженка? Бо вже передбачалося, що робитимуть фільми про Лєніна, вже було знято «Жовтень» Сергія Ейзенштейна, мали з’явитися і звукові стрічки про нього, певна річ, їх мали знімати москвичі. А ось над фільмом про грузина Сталіна мав працювати українець Довженко. А поки що треба, вирішив вождь, щоб у національній радянській міфології з’явилися абсолютні постаті громадянської війни, бо на той час (1937 рік), по суті, було винищено чи не весь вищий офіцерський корпус Червоної армії. Є стрічка про Чапаєва, тож має з’явитися, за його словами, український Чапаєв. Він спеціально показував Довженкові її, примовляючи: «Вот так нужно снимать».

Як же виконав згадане завдання Довженко? Це така фальсифікація тогочасної історії, що стає незручно. Ми ж знаємо тепер, що Щорса застрелили свої як націонал-комуніста, бо він відмовився покидати Україну, коли його загони хотіли перекинути кудись на Поволжя, на так званий Східний фронт. Сам Сталін на початку 1950-х сказав на зустрічі з українськими письменниками: «Щорса вбили свої». Зрозуміло, у фільмі цього немає. Там є троцькістська бюрократія, яка за наказом Льва Давидовича воює зі Щорсом. Це цілковита неправда.