Кочур Григорій - перекладч

Переклади Григорія Кочура охоплюють 26 століть, три континенти, близько 30 літератур. Радянська влада «нагородила» його 10 роками таборів і статусом невиїзного дисидента.

Перекладач Григорій Кочур належить до тих, кого в європейській традиції можна назвати справді інтелектуалом. Це людина, яка пройшла радянські табори, проте ув’язнення стало для неї періодом творчості. Кочурові співкамерники були з усього СРСР, вони представляли відмінні культури й спілкувалися різними мовами. Неволя виявилася для митця нагодою долучитися до інших традицій. Так він усупереч сподіванням радянської «інквізиції» виробляв захисний бар’єр і працював для майбутнього. Вірив, що колись настане час свободи, прийдуть нові покоління, які шануватимуть свою мову й культуру.

Кочурові переклади охоплюють 26 століть, починаючи від давньогрецької доби й завершуючи ХХ-м, три континенти (Європу, Америку й Азію), близько 30 літератур. І хоч як це парадоксально, лише у 82-річному віці перекладач дістав змогу прийняти зарубіжні запрошення й виступити з доповідями на на­укових конференціях у США, Польщі та Чехії. В радянський час він був «невиїзний дисидент». А ті, хто їздив за кордон, часто не знали жодної іноземної мови й ховалися в клозетах під час перерв на конференціях, аби не соромитися.

Народився Григорій Кочур у селі Феськівка Чернігівської області. Батько був із козаків: «коч» – бойовий запорозький човен, «кочур» – моряк. Перекладач із табірним досвідом напівжартома виводив своє прізвище від російських слів «окоченеть» або «окочуриться». Навчався в Київському інституті народної освіти, де його викладачами були видатні науковці Микола Зеров, Михайло Калинович, Олександр Білецький, Борис Якубський, Сергій Маслов та інші. Багато з них мали трагічну долю.

Саме університетські професори залучають молодого Григорія до перекладацької роботи, зокрема над антологією нової французької поезії, а потім хрестоматією «Антична література». Під час спільної роботи над антологією Кочур-студент познайомився з неокласиками Максимом Рильським, Михайлом Драй-Хмарою, Павлом Филиповичем, Освальдом Бурґгардтом. Певний час Кочур працював помічником у сходознавця Агатангела Кримського. Григорій Пор­фирович писатиме пізніше: «Ті «кумири й авторитети», що були в молодості, лишилися в пам’яті назавжди [...]. В інституті я найбільше зобов’язаний Миколі Зерову, також Михайлові Калиновичу, що викладав у нас мово­знавство. На них я завше дивився знизу вгору. Кумирами були й лишилися улюблені поети Максим Рильський, Тичина (раннього періоду), Пастернак, Мандельштам, Ахматова, Цвєтаєва». Про роль неокласиків у своїй професійній долі перекладач висловився так: «Вони допомогли мені сформуватись, стати тим, ким я є. Їхній вплив безперечний».

Після університету Кочурові довелося виїхати викладати до Балти й Тирасполя. У 1936 –1941 роках він завідує кафедрою західної літератури і теорії літератури Вінницького педінституту. На жаль, дисертації про творчість Поля Верлена літературо­знавець не захистив, бо розпочалася війна. Щойно Кочури встигли евакуюватися до Полтави, як німці взяли це місто. Там перекладач працював у історичному музеї, який гітлерівці, відступаючи, спалили.

По завершенні періоду окупації радянська влада звинувачує Григорія Кочура та його дружину в «українському буржуазному націоналізмі» й засуджує до 10 років (1943–1953) ув’язнення в Інтинському таборі, заборонивши покидати Комі АРСР. Кочур якось сказав: «Приїздили хлопці зі Львова, привезли вірші Антонича. До того я не знав, що існує такий поет. А потім я взнав, що до мене їздили «націоналісти» і що ми «мечтали отторгнуть Украину от великого Советского Союза». І в таборі Кочур перекладав, писав вірші, вивчав іноземні мови, залучав до перекладу співтабірників й сам навчався в них мов. Дехто дарував йому книжки, які хтось із рідних передавав за ґрати. Зокрема, одному москвичу надіслали томик поезій Едґара По. В’язень був розчарований, бо сподівався одержати якийсь цікавий роман, тож віддав цю книжку Кочурові. З неї пан Григорій і переклав «Ворона» українською. Мав захалявного блокнота завбільшки із сірникову коробку, яким міг скористатись у вільну хвилину. Григорій Порфирович за табірною звичкою, вже повернувшись із заслання, все одно писав «на коліні», а не за столом.

У часи хрущовської відлиги подружжя Кочурів було реабілітовано, і 1958 року вони виїхали з Інти. Повернувшись в Україну, оселилися в Ірпені. Того ж таки 1958-го реабілітували й Миколу Зерова (посмертно). З’явилася можливість бодай частково видати його творчий доробок. 1966 року вийшов однотомник Зерова, який підготували Кочур та Рильський (поет написав передмову). Крім того, вони утворили потужний перекладацький тандем. Григорій Порфирович згадуватиме свого друга: «З Максимом Тадейовичем працювалося весело. Будучи надзвичайно вимогливим перекладачем і редактором, зауваження своїм колегам давав, як правило, з гумором. А взагалі я вважаю ті роки, коли склалося своєрідне перекладацьке «тріо»: Рильський, Лукаш і я, золотими роками свого життя».

Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції 1965-го Кочур був у числі 139 діячів науки й культури, які підписали протестний «лист 139» на захист своїх друзів. За другої хвилі репресій серед української інтелігенції в 1973 році його виключили зі Спілки письменників: попри тиск, не дав потрібних КДБ свідчень проти Євгена Сверстюка. Тільки 1988 року Кочур був поновлений в СПУ. Наступного року видав невелику збірку віршів «Інтинський зошит» із табірною поезією. 1991-го видано том вибраних перекладів «Друге відлуння».

Із часом кочурівський дім дістав назву «Ірпінський університет», а «студенти» почали майже щоденно відвідувати його. Цікаві слова самого Григорія Порфировича про покоління молодих перекладачів: «Учнів у повному розумінні цього слова не маю. Але з молоддю спілкуюся охоче. Взагалі, то не для мене – виходити на кафедру і повчати, виголошувати якісь загальні фрази, трюїзми. А от коли молоді люди, які займаються літературознавством, перекладом, зверталися до мене з конкретними питаннями, завжди допомагав».

Григорій Кочур був люди­ною-університетом, у нього можна було знайти заборонені в радянський час книжки. У нього шістдесятники шукали Кафку й Гессе, йому приносили переклади світової поезії або ж із ним радилися колеги по перу про той чи той твір. В одному листі до Кочура Василь Симоненко писав: «Щиро дякую Вам за Тувіма. Це для мене була справжня радість – і те, що Ви згадали мене, і те, що такий поет з’явився на українському небі. Все ж Фелдека (словацький письменник Любомир Фелдек. – Ред.) я переклав, хоча дуже боюся за ті переклади. Адже якщо не зважати на кілька дилетантських препарацій над Блоком і деякими білорусами, то можна сказати, що я в цій справі іще навіть не допризовник. Буду Вам дуже зобов’язаний, якщо напишете кілька слів про те, чого варті мої переклади» (лист датовано 4 червня 1963 року). Микола Рачук у спогадах «Симоненкові уроки» зауважує: «…Ганна Федорівна (мати поета) казала, що перед смертю, втрачаючи пам’ять, [Василь Симоненко] кликав Кочура».

Скількома ж іноземними мовами володів перекладач? Це питання завжди цікавило його друзів, а ще більше – дослідників творчості. Сам Кочур, якому, за висловом сина, одного дня набридло відповідати на це, як він вважав, «саморекламне» запитання, сів за «список», нарахував 31 мову й категорично прибрав цю тему зі спілкування надалі.

1985 року померла його дружина Ірина Воронович. Самого Григорія Порфировича не стало 15 грудня 1994 року. Сьогодні в Ірпені діє музей Григорія Кочура (www.kochur.do.am): домівка майстра, як і за його життя, залишається своєрідною перекладацькою Меккою. Принаймні для цього все роблять Андрій Григорович та Марія Леонідівна Кочури. Проблему ремонту його будинку в Ірпені  допомогла вирішити присуджена вже після смерті Державна премія імені Т. Шевченка за книжку перекладів «Друге відлуння».

Автор – Дмитро Дроздовський