Логвин Григорій - архітектор

Григорій Логвин - архітектор

Відомий український письменник і художник Юрій Логвин розповідає маловідомі факти з  життя свого батька, Григорія Никоновича Логвина - лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, визначного архітектора і мистецтвознавця світового рівня, що все життя мужньо обороняв українську духовну спадщину.

Вже років з 15 чи 16, але далеко не в напрямку архітектури. Тоді він саме почав навчатися в сільськогосподарській школі в селі Знам’янка на Кіровоградщині, яку організували ще за часів непу. Союз, будучи націленим на колективізацію, готував тут висококваліфікованих фахівців, які б змогли працювати не на одноосібних ділянках, а вже на великих латифундіях. Відтак перша батькова освіта була агрономічна. Коли закінчив навчання, йому було всього 19 років.

Між іншим, оскільки в мого батька була дуже велика тяга до дівчат, то вже у 20 років в нього була донька - моя старша сестра Майя, яку забрали до себе моя бабуся Мокрина і дід Никін, батькові батьки, і аж до15 років самі виховували. Самим же батькам дитину виховувати не пощастило, адже дружину відіслали працювати в іншу частину України, а його лишили там, на Кіровоградщині.

Крім того, на першому місці завжди мала бути громадська робота. Для мого батька це спершу була посада агронома в селі Диківка, Знам’янський район, а вже через рік став головою колгоспу.

Він завжди добре малював. І от коли вже опинився у Харкові, захотів навчатися цьому фахово. Але так випало, що на художньому відділі Художнього інституту вже все було забито, а на архітектурному факультеті - ще ні.

Вирішальним фактором стало ще й те, що функціонували підготовчі курси. Батько, познайомившись з одним харківським хлопцем, Зиновієм Мостицьким, почав ходити на ті курси. І коли вони вже потрапили на потік, прекрасно продемонструвавши знання на екзаменах, потім ще й неабияк вдало халтурили. А річ була у тому, що під час масових репресій всіх старих художників-оформителів, що лише мали якийсь натяк на дворянство чи, наприклад, були в білогвардійській чи петлюрівській арміях, знищили. А щойно ж саме почалася Сталінська монументальна пропаганда. Оскільки батько прекрасно малював, то весь час був при роботі і при досить непоганих грошах.

Вже по закінченні інституту він долучився і до практичної роботи за фахом. Тоді ж за його проектами у Харкові побудували кілька будинків, особливо знаковою стала його робота з реконструкції в санаторії «Миргород», тоді ж, в Кіровограді, працюючи ландшафтним дизайнером, розбив просто надзвичайний на той час парк культури! А особливо пафосним, після всіх цих масштабних розстрілів, став 1939-й. СРСР вирішив продемонструвати всьому світу, що в країні рад, незважаючи ні на що, все прекрасно! Для цього і було організовано Всесоюзну виставку передового досвіду у Москві. У творчих колах її умовно називали  «ВИПЕРДОС»... Батько  розказував, що на тому заході він був у співавторстві з головним оформлювачем павільйону України, архітектором Олексієм Тацієм, з яким  прекрасно виконав свою роботу.

Ще з часу, коли він вчився і халтурив, то всі гроші в нього розподілялися так: третина на життя, третина на книги, третина на одяг і тютюн.  В батька була просто колосальна за своєю вартістю і змістом бібліотека. Там були книги з автографами Миколи Куліша, Хвильового, він дружив з розстріляним Григорієм Епіком. До речі, той починає свій роман «Перша весна» такими словами одного героя: «То ти, Логвине, кажеш» - у цій книзі батько був головою колгоспу під своїм прізвищем. Та якщо в цьому романі батька вбивають, то в житті сталося геть навпаки - розстріляли автора, в Сандормосі, 1937-го...

Так, його московські художники запримітили і запросили вступати на аспірантуру, що він і зробив. Ці роки навчання у Москві подарували йому можливість познайомитися з просто надзвичайними людьми як, наприклад, викладач, славнозвісний академік Ігор Грабар. Він тоді батькові малюнки вуглем дуже високо відзначав. Також схвально батько відгукувався і про свого керівника,  талановитого живописця Василя Бакшеєва.

В Києві, де нині Софіївський заповідник, там раніше була Академія Архітектури. Трохи далі, в Митрополичому будинку, в той час містилися інститути «Дніпропроект» і «Дніпросільбуд». Туди батько і влаштувався на роботу. Став архітектором-проектантом. Його першою науковою роботою в цьому напрямку було дослідження сакральної оборонної архітектури. Вважалося, що в Середньовіччі лише на східних землях переважно Центральної Європи церкви будувалися так, що водночас були і храмом для прихожан, і укріпленою фортецею, куди під час облоги ховалися люди. І якщо побутувала думка, що найдавнішими такими архітектурними спорудами були костьоли у  Литві, то батько, дослідивши храми в Україні, виявив, що в нас такі з’явилися років на 75, а то і 100 раніше, ніж литовські!

Однак найбільш визначною є праця «Софія Київська», над якою він працював понад 30 років, зробивши й чимало приголомшливих відкриттів. Так, наприклад, детально вивчивши всю її архітектуру методом накладання фотографії, він чітко визначив і довів кількість майстрів, які окремо працювали над мозаїкою і фресками у цьому комплексі! Не меншим науковим досягненням батька вважається книга «Украинское искусство X-XVIII век», видана 1953 року. У цьому виданні він перший на всесоюзному рівні зробив заявку і аргументував  науково,  що українське мистецтво існувало не з XIV-XV століття, як всі звикли вважати, а з X!

Що він дуже любив, і я б сказав, фанатично, то це  фотографувати! Влітку, з початком відпусток, коли всі його друзі роз’їжджалися, батько, кандидат архітектурних наук, поклавши у портфель змінну білизну, фотоапарат, силу-силенну плівок, накуплених за осінньо-зимовий період, вирушав у подорож Україною - фотографувати. Він її всю, окрім Криму, об’їздив і пройшов ногами вздовж і впоперек.

Автор – Валентина  Олійник