Рулін Петро. Перший український театрознавець

Петро Рулін. Перший український театрознавець

Постать Петра Івановича Руліна (1892-1940 рр.) - культова в середовищі українських театралів, але маловідома обивателеві. Родоначальник вітчизняного театрознавства, видатний театральний критик, літературознавець, засновник Українського театрального музею на території Києво-Печерської лаври (нині - Музей театрального, музичного і кіномистецтва України), професор Київського театрального інституту. Він за своє подвижницьке, але коротке життя встиг пройти всі кола пекла - «показове» усунення від викладацької роботи 1934 року, арешт 1936-го і звинувачення в «націонал-фашизмі», заслання до Сибіру 1937-го, смерть від фізичного виснаження на лісоповалі у грудні 1940 року.

Завдяки безстрашній наполегливості дружини Лідії Миколаївни і листам творчих спілок до прокуратури СРСР 1958 року Петро Рулін був посмертно реабілітований.

В 1992 році його єдиній дочці Ірині СБУ дозволила подивитися кримінальну справу батька, у якій 300 листів, а Ростиславу Пилипчуку - переписати її «від а до я». Чому Ростислав Ярославович до цього часу не зважився оприлюднити ці матеріали, теж зрозуміло: єдиним живим свідком звинувачення на закритому суді 1937 року був його педагог у театральному інституті Іван Волошин, а це вже - етична колізія...

Нещодавно в Музеї театрального, музичного і кіномистецтва України і його філії - Музеї Марії Заньковецької - пройшла Міжнародна науково-практична конференція «Український театральний музей: 90 років для науки і культури», де постаті Петра Руліна були присвячені декілька доповідей.

З розповідей бабусі, два брати, Іван (батько Петра Руліна) і Віктор Руліни, приїжджали в Російську імперію працювати. Віктор займався постачаннями хліба з Росії до Швеції, їздив переважно до Петербурга, а Іван був представником фірми Нобеля в Росії (очевидно, він був хіміком за фахом). Їхні батьки, Пер Ерік Рулін і Марія Бригіта, були фермерами, звичайними шведськими селянами, це помітно з фото, що збереглися . Не знаю, яким чином вони примудрилися дати дітям гарну освіту...

У Ризі містився завод з виробництва сірчаної кислоти, яку поставляли до Швеції для виробництва динаміту. Мій прадід Іван був акціонером цього заводу, займався постачаннями. Ще знаю, що Борис Петрович, їхній третій брат (1896 р. народження), мабуть, між 1924 і 1926 роками їздив до Швеції відбувати військову повинність.

Як прадід Іван Петрович опинився у Києві?

Імовірно, до Києва він приїжджав у відрядження, під час якого відбулося його знайомство з майбутньою дружиною. Судячи з розповідей, Клавдія Вікторівна була дуже красивою, і мій прадід у неї закохався. Сім’я Клавдії Вікторівни належала до «середнього прошарку». Вона закінчила гімназію, для того часу це був хороший рівень, що передбачав, як мінімум, знання мов. Якщо 1891 року у них народилася дочка Ольга (старша сестра Петра Руліна), то весілля могло відбутися 1890-го. Сестра Клавдії Вікторівни Ганна була одружена з Феофілом Гавриловичем Яновським (видатний український терапевт, засновник клінічної фтизіатрії, лікар Лесі Українки, Марії Заньковецької, Івана Карпенка-Карого)

Батько Петра Руліна помер дуже рано, 1904 року, залишивши Клавдію Вікторівну з чотирма дітьми на руках. Ганна Яновська багато допомагала родині сестри. Не знаю, чи маю я право про це говорити, але моя бабуся припускала, що акції Івана Петровича ще до революції були передані Ганні Вікторівні. Маючи на руках сім’ю і чоловіка-безсрібника (Феофіл Яновський не лише багато лікував безкоштовно, ніколи нікому не відмовляв, але й позичав гроші нужденним хворим), вона була більш практичною жінкою.

У своїй автобіографії дід писав, що після смерті батька їхню сім’ю утримував дядько, професор Яновський. Вже у 15 років, навчаючись у реальному училищі, Петро Іванович давав приватні уроки (сестри, природно, не працювали). Знаю, що у нього був туберкульоз і Феофіл Гаврилович його лікував.

Як Петро Іванович познайомився з Лідією Миколаївною, не знаю, але 1916 року вони побралися, 1917-го народилася моя мама. Бабуся вчилася на Вищих жіночих курсах при Університеті св. Володимира, диплом отримувала у Франції, в Гренобльському університеті, потім викладала німецьку і французьку мови - спочатку час від часу, потім у школі, а згодом - у Київському університеті.

Дідусь 1937-го отримав шість років заслання і був відправлений на Колиму. Того ж року в липні було арештовано всю нашу сім’ю (маму, бабусю і прабабусю) і безстроково відправлено до селища Чаша Тюменської області. Там бабуся викладала німецьку мову в школі. До заслання мама вчилася в Архітектурному інституті й, аби не переривати навчання, вступила на математичний факультет Свердловського університету.

У бабусі був список членів Політбюро, і щодня вона посилала листа приблизно такого змісту: «Так, я винна, не розгледіла в чоловікові ворога, не донесла. Але ж Сталін сказав, що діти за батьків не відповідають. Так до чого ж тут дочка, а тим більше теща?». Її запитували: «Що ви робите?», на що бабуся відповідала: «Ми вже в Сибіру, втрачати нічого!». І ми мало не єдина сім’я, яка повернулася до Києва!

Оскільки під час арешту наша квартира в Діонісівському провулку була реквізована разом з усім вмістом, то нам дали кімнату в комунальній квартирі на вул. Леніна, 72 або 74 (нині - вул. Богдана Хмельницького).

У дитинстві бабуся водила мене в Софійський собор і розповідала, що існують спеціальні схеми Оранти, за якими мозаїку можна «розмонтувати». Вона згадувала, що близько 1943 року німці вирішили вивезти Оранту, і, аби цього не сталося, бабуся разом зі сторожем Софії заховали документи.

Все, що робив мій дідусь, вважалося звичайною справою. Коли 1926 року був організований Український театральний музей, під нього виділили стару будівлю на території Києво-Печерської Лаври. Дід купував дрова, а бабуся топила піч у будівлі, аби не зіпсувалися експонати. Бабуся дуже багато допомагала при розбиранні і систематизації експонатів.

Петро Іванович був дуже заклопотаною людиною. Він багато працював, час у нього був розписаний по хвилинах, і це не просто слова. Бабуся згадувала такий епізод. Якось вона сказала чоловікові: «Петре, нам потрібно поговорити». На що Петро Іванович дістав записну книжечку, подивився свій розклад і сказав: «Добре, у четвер о такій-то годині».

Для дочки, моєї мами, дід склав список книжок (пізніше він був переданий мені), які повинна прочитати кожна культурна людина - починаючи від греків і закінчуючи сучасниками.

Він знав багато мов. Окрім французької і німецької, мабуть, були й інші мови. Дідуся дуже засмучувало, що вдома говорили російською, він намагався «перекласти» всіх українською мовою.

Автор: Юлія Бентя