Володимир Антонович

Володимир Антонович. Життєвий шлях цієї дивовижної постаті ніби зітканий із парадоксів - ба більше, зі складнопоєднуваних контрастів, суперечностей, дивних подій, навіть загадок.

«Справжнє його життя - то є прихована колосальна частина айсберга», оскільки Володимир Боніфатійович Антонович - особистість скромної вдачі, стримана, доволі замкнута для чужих — органічно не сприймав будь-яких форм галасливої «роботи на публіку», самореклами чи самовихваляння.

А між тим Володимир Антонович - видатний український історик наприкінці ХІХ століття. Він народився 180 років тому, 6 січня 1834 р., у селі Махнівці на Київщині, нині - Житомирська область, його матір’ю була полька Моніка Гурська - позашлюбний нащадок роду Любомирських, яка, попри знатне родинне коріння, була змушена служити гувернанткою в аристократичних шляхетських маєтках Правобережної України і, за спогадами сина Володимира, «вирізнялася просто могутньою енергією, великим розвитком волі з деспотичним дуже напрямком...» Офіційний батько - Боніфатій Антонович, литвин із Віленщини, випускник Кременецького ліцею та гувернер, який став законним, легітимним чоловіком пані Моніки, а згодом - усиновив майбутнього видатного вченого, передавши йому своє прізвище. Справжнім же батьком знаменитого історика дослідники його біографії майже одноголосно вважають Яноша Джидая - сина угорського революціонера Матяша Джидая, полум’яного борця за незалежність Вітчизни від імперії Габсбургів, який, тікаючи від переслідувань, на самому початку ХІХ століття осів на Галичині і дав Яношу, своєму первістку, добру освіту (той закінчив філософський факультет Львівського університету) - проте честолюбний і демократично налаштований юнак теж мусив розпочати кар’єру гувернера на Правобережній Україні. У маєтку шляхтича пана Марковського, в селі Ягубець на Уманщині Янош Джидай познайомився з Монікою Антонович. «Результатом цієї стрічі, - писав Володимир Боніфатійович у спогадах, - було моє життя».

Життя було суворим до юного Володимира. Кілька років (із 1840-го до 1844 р.) вихованням хлопчика займалася здебільшого мати; він згадував про цей час: «Я її дуже боявся; тон рішучий, деспотичний настрій, гувернантська звичка виправляти манери і суворе переслідування всяких помилок з огляду на це так мене лякали, що я старався ховатись або утікати з хати, як тільки вона туди приходила». Проте, попри психологічний терор з боку пані Моніки - за відмову переказувати книжку підлітка три дні тримали навколішки, не давали обіду тощо - Антонович не лише здобув хорошу освіту в одеському пансіоні свого батька Яноша, вивчивши французьку, античні мови, історію, географію, математику, фізику, природничі дисципліни, а й, загартувавши волю, на все життя запам’ятав батькові слова: «Тобі треба дуже багато вчитися, багато працювати, бо доведеться самому, своєю головою торувати собі дорогу в життю».

І йому це вдалося - завдяки вродженому таланту, розуму, цілеспрямованій праці. Антонович став професором Київського університету ім. св. Володимира (1878-1903 рр.), автором знаменитих у Російській імперії та Європі праць з історії церкви («Очерк отношений Польского государства к православию и православной церкви», 1866 р.; «Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины XVII до конца XVIII ст.», 1871 р.), історії козаччини («Последние времена казачества на правой стороне Днепра», 1868 р.; «Исследование и гайдамачестве», 1876 р.), біографій Богдана Хмельницького, Івана Гонти, Сави Чалого, Данила Братковського, праць з історії Києва («Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие», 1882 р.; «Киев в дохристианское время», 1896 р.; «Киев в княжеское время», 1897 р.), фундаментальної монографії «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда», 1877 р., а також сотень невеликих статей, рецензій, історичних оглядів...

Зрештою, чому в березні 1908 року, одразу після смерті Антоновича, львівська газета «Діло», яка дотримувалась чітких національно орієнованих поглядів, писала: «Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців пошевченківської доби. Володимир Антонович - то є один із головних репрезентантів відродження української ідеї. Пером тобі рідна земля, яку ти так дуже, так сильно полюбив, Великий Отамане! Уклін доземний пам’яті твоїй від усіх синів України! Живе українська Мати!» А один з учасників похорону Антоновича в Києві потім розповідав: «Шествие на кладбище было свого рода шествием на Голгофу. Почти все венки, на которых были красные цветы, в том числе и мой с надписью «Учителю жизни», везлись под спудом тщательно закрытые; черносотенные патриоты изрыгали по сторонам провокаторские возгласы, под звуки которых мы молча следовали за дорогими нам останками, а на самом кладбище перед открытой могилой толпа полицейских гадов стояла в полной готовности броситься на любого, кто осмелился бы сказать прощальное слово покойному. Царский орел до самой могилы не выпускал из когтей своего врага. Наш гениальный ученый, искренний друг и покровитель, спокойный оком взиравший на будущее, завещал нам свою величавую простоту. Он был прообразом многострадальной Украины...»

А на думку історика й громадського діяча Бориса Крупницького, Антонович через київську «Громаду» «тримав під своїм впливом взагалі український політичний і культурний рух у межах Російської імперії». Якими ж були справжні політичні погляди Володимира Боніфатійовича?

Антонович знав про десятки доносів персонально на нього, про кримінальні справи, заведені на цій підставі на початку 1860-х років, та й пізніше він перебував під негласним наглядом поліції. Що ж до перспектив української справи в самій Росії, Володимир Боніфатійович мав ясне уявлення, що той колос, не опертий на добрій волі народних мас, мусить упасти; але до того моменту потрібно заховати максимум української національної сили, ту силу розвинути бодай культурно, коли не можна політично.

Оскарження бере свій початок від знаменитої «Моєї сповіді» В. Антоновича (1862 р.), блискучого взірця його публіцистики, де він, відповідаючи на звинувачення колишніх «запеклих друзів» зі шляхетського середовища (конкретно - Тадеуша Падалиці), які назвали історика відступником від польської справи та «перевертнем», заявив: «Господин Падалица, вам угодно было обратиться к моей личности с эпитетом «перевертень». ...Да, г-н Падалица, вы правы! Я действительно «перевертень», но вы не приняли во внимание одного обстоятельства, именно того, что слово «отступник» не имеет само по себе смысла; что для составления себе понятия о лице, к которому приложен этот эпитет, нужно знать, от какого именно дела человек отступился и к какому именно пристал; иначе слово это лишено смысла - это пустой звук... Я удивлен, что поляки-шляхтичи, живущие в Южнорусском крае, имеют перед судом собственной совести только две исходные точки: или полюбить народ, среди которого они живут, проникнуться его интересами, возвратиться к народности, когда-то покинутой их предками, и неусыпным трудом и любовью, по мере сил, вознаградить все зло, причиненное ими народу, вскормившему многие поколения вельможных колонистов, которому эти последние за кровь и пот платили презрением, ругательствами, неуважением его религии, обычаев, нравственности, личности - или же, если для этого не хватит нравственной силы, переселиться в землю польскую, заселенную польским народом...» Цей публіцистичний виступ став громадянським подвигом Антоновича, викликавши зливу ненависті й злоби; зауважимо тільки, що ці міркування стосуються не лише поляків і не лише ХІХ століття...

Задовго до Хвильового він сказав своїй учениці Софії Єгуновій-Щербині (вона зафіксувала цю розмову, що відбулася 1891 року): «Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української - це збільшує небезпечність. Коли українці засвоюватимуть загальнолюдські ідеї та вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так втрачати свою рідну мову, як тепер; вони намагатимуться висловлювати ці ідеї своєю мовою й цим сприятимуть її розвитку, а заразом і розвиткові рідної літератури та культури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу - це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури». Гарна ілюстрація до теми «Антонович - видатний європеєць!»

Автор – Ігор Сюндюков